З перших днів війни, коли війна тільки почалась, я не могла повірити. Мені дзвонили з Туреччини мої друзі, а я сиділа і плакала. Сказала, що в нас почалась війна, а вони відповіли, що знають. З міста я нікуди не виїжджала, бо син буквально перед Новим роком отримав диплом і збирався їхати в Польщу на запрошення. І мама вже пенсійного віку, 70 років. Тому ми сиділи вдома з першого дня і до сьогодні всі разом. 

Якщо можна було, допомагали пенсіонерам: ходили отримувати гуманітарну допомогу та розносили по домівках. І хлопцям допомагали, чим могли. 

Зараз передаємо на «нуль» передачі. Збираємо і відправляємо власним коштом усе. Мій чоловік після двох місяців у госпіталі поїхав на передову. І це, звісно, важко. Найбільший мій страх - за своїх близьких. А як його долати – хтозна. Воно все й до сьогодні сидить у мізках, і невідомо, коли попустить.

Хочеться, щоб скоріше закінчився цей кошмар. Хочеться бачити світло в усьому. Щоб те, що у нас зруйновано, відбудовувалося. Хочеться, щоб повернулися всі люди, які повиїжджали, і щоб нами дійсно пишалася вся планета, весь світ.