Гарібян Мері, учениця 10 класу КЗ «Верхньо-терсянська ЗОШ І-ІІІ ступенів» Воздвижівської сільської ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шаповал Наталія Борисівна

"Війна. Моя історія"

Ранок. 24 лютого 2022 року. Я прокинулась від звуку будильника та пішла збиратися до школи. Почула, що мама говорить по телефону. ЇЇ голос був збуджений, навіть зляканий. Долинали слова: війна, вибухи, військовий стан. Ненька сказала: «Розпочалась війна!» Спочатку були сумніви. Війна? Невже може таке бути, щоб на нас напав «братній народ»? Побачивши в небі над селом військові гвинтокрили, мої сумніви розвіялись.

Війна увійшла в мою родину ще в далекому 1992. Дідусь з бабусею виїхали в Україну з Вірменії, коли почались військові дії в Нагірному Карабасі. Ми живемо в мальовничому селі Верхня Терса Пологівського району Запорізької області. Можна сказати без сумніву, що наше село було найкрасивішим у регіоні. Гарні будиночки, охайні квітнички обабіч дороги, дуже багато квітів. Так було раніше… Що я бачу тепер? Поряд із селом проходить лінія фронту, багатостраждальне «зле місто» Гуляйполе. Вісім місяців у нас не було води, світла, газу, зв'язку, інтернету. Щоб подзвонити потрібно було «лізти» на горище. Новини дізнавались тільки по радіо. Часто думала: «Я мала все: їжу, воду, дах над головою, ходила до школи, будувала плани, про щось мріяла. Це дійсно було щастя, яке не цінувалось».

Восени минулого року, коли вибухи почастішали, ми ховалися в підвал і вдень, і вночі. Найбільше боявся менший брат, все запитував, чи його не вб'ють? Родина вирішила - евакуюватися з рідного села.

Ми поїхали до Західної України. Нові знайомства, екскурсії, гарні краєвиди. Головне: безпека,спокій. Але ж правду говорять: « Всюди добре, а дома найліпше!» І ми повернулись. Зараз живемо вдома, ночувати їдемо до знайомих у сусіднє село, бо ніхто не знає, коли знову будуть «прильоти». Винайняли квартиру в м.Запоріжжі та час від часу їздимо туди на перепочинок. Страждає і моє село: розбиті та понівечені будинки є вже на кожній вулиці. Повністю знищено хату мого дядька, який живе по сусідству та дивом залишився живий. Зігріваю себе думкою: «Ми все відбудуємо!» У такий складний час не можна стояти осторонь. Всі роблять те, що можуть. Ми з братом виготовляємо окопні свічки, щоб хоч трішечки зігріти наших захисників та передати тепло та любов наших сердець.

Зараз я навчаюся в десятому класі. Дивлюсь на себе та на своїх ровесників. За час війни, ми дуже швидко подорослішали та стали набагато серйознішими. Замислююсь над своєю роллю в житті. Мрію стати лікарем. Хочу рятувати людей, допомагати долати тяжкі наслідки війни. Є ще одна мрія. В нашій школі була традиція: щороку випускники їздили на екскурсію до Криму. Сподіваюся, що наступного року це стане реальністю.

Ми переможемо, адже ми вдома, на своїй землі. Наша нація незламна, працьовита, гостинна, дружня. Я впевнена, що її ніхто не здолає. Бо в нас є сила, а сила – в єдності.