Мені 61 рік. Я зі своєю сім’єю жив у селі Інженерне Пологівського району Запорізької області. У нас був свій будинок, город, господарство, а зараз немає нічого. Ми все розпродали і виїхали, бо там неможливо було жити. Кожного дня кружляли літаки. Дружина з донькою виїхали в кінці літа, а я затримався ще на три місяці. Після їхнього від’їзду в село зайшли російські військові. Інженерне досі окуповане.

Ввечері четвертого березня був неймовірний гуркіт: через Пологи проїжджала російська колона. У них, напевно, був  хороший провідник, бо вони поїхали не через центр Пологів, а в об’їзд: через кам’яний міст, про який навіть не всі місцеві знають.

Восьмого березня я поїхав у Пологи, щоб провідати знайомих, які там лікувалися. Незадовго до війни в лікарні зробили євроремонт. Коли я приїхав, вона була побита, без вікон.

Тричі за час окупації я їздив у Запоріжжя по ліки й продукти. Купував не тільки для себе, а й для односельчан. Росіяни на блокпостах поводилися зухвало, але нікого не розстрілювали.

Ми з дружиною і донькою кілька днів ховалися в погребі. Облаштували його: поставили диван, занесли воду та їжу. А потім нам набридло бігати і ми залишалися в будинку.

Кожного дня над селом літало від двох до п’яти ворожих літаків.

Навпроти нашого будинку стояло п’ять російських «Градів». Щоправда, їх швидко перемістили ближче до Оріхова. Неподалік від нашого обійстя був пішохідний міст. Його підірвали.

Я виїжджав на своєму старенькому автомобілі. Він потребував ремонту, тому я думав, що не доберуся на ньому навіть до Василівки, проте мені це вдалося. У Василівку я приїхав четвертого листопада. Росіяни того дня щось святкували. Довелося затриматися. Я знайшов гуртожиток, ледь влаштувався туди. Потім зареєструвався на виїзд.

На п’ятий день виїхав у Запоріжжя. Вирішив надовго там не затримуватися через ракетні обстріли. Ми з сім’єю приїхали на Закарпаття й поселилися у будинку мого брата, який помер п’ять років тому. Ще 35 переселенців живуть в лікарні.

Сподіваємося, що наші військові скоро виженуть окупантів з України.