Перед війною ми купили будинок і переїхали з Краснодона. Снаряди літали над будинком, тому ми часто сиділи в льоху. Думали, що нам уже кінець.
Не давали пенсію, тоді перебивались із хліба на сіль. Дев'ять місяців не було світла. Ми виживали. У п'ятнадцятому році чоловіка паралізувало і з того часу він не розмовляє, тож ми нікуди й не виїжджали, весь час перебували тут. У чоловіка трапився інсульт, а за тиждень другий. Досі сиджу з ним. Ми нікуди не ховалися. Через дорогу досі стоїть повністю розбита хата.
Все це ніколи не забудеться. Як можна забути, коли літало над головою? І чоловіка паралізувало.
Багато хто поїхав, хтось помер. Навколо нікого немає, всі втекли. Через дорогу люди живуть, далеко ще одна жінка. Але більше нікого немає, одна трава та дерева.
Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Це дуже підтримувало та відігравало важливу роль для нас. Червоний Хрест теж помагав.
У мене одна мрія – аби не стріляли. Було дуже страшно пережити те, що ми пережили. Аби не було гірше, ніж зараз.
