З 25 лютого ми просиділи три тижні у підвалі. 18 березня почалася евакуація. Вийшли на Нікольську трасу пішки. Там був автобус, на якому ми поїхали у Нікольське. Три дні спали на матрацах у школі. Потім виїхали до Запоріжжя, там сіли на евакуаційний потяг до Львова. Жили у Львові, переїхали у Тернопіль. Тепер тут живемо. 

У перший день повномасштабної війни були з донькою вдома, чоловік на роботі. Почули вибухи, думала, що скоро припиняться, а воно все більше і більше. 25 лютого почали бомбити вже дуже сильно. Всі спустилися у підвал. Там і сиділи як діти підземелля. Кожен під своїм під'їздом. Холодно було дуже: у березні вдарив мороз, випав сніг. Ми замерзали. У квартирі вікон не було. 

Обстріли розпочиналися з 6 ранку і тривали до 10 вечора. Біля нас була 25 школа - там засіли росіяни, і по цій школі з ранку до вечора стріляли. Будинки навколо зруйнували, у нашому будинку залишився тільки перший під'їзд. Навколо нашого дому всі будівлі згоріли і повністю зруйновані. 

Їжі не було, продуктів не було взагалі, води теж. Прорвало трубу опалення, звідти набирали воду. Кип'ятили і пили. Спускали з батарей, набирали з озера. Хліба взагалі не було, як і іншої їжі. У деяких людей щось позалишалося, але кожен був у своєму куточку, не було спільного котла. Спали у підвалі, принесли з дому ковдри і подушки. Жили там. 18 березня почалася евакуація. Пустили якийсь автобус по Нікольській трасі, туди ми й пішли пішки. На цьому автобусі добралися до Запоріжжя. 

Зараз теж дуже складно: потрібно платити за квартиру і за комунальні послуги. Нам допомагає донька, яка виїхала за кордон. 

Я вважаю, що війна триватиме ще довго. У 2014 році по Маріуполю теж танки їздили, а 2022 році взагалі приніс такий "подарунок" на все життя. Нас "звільнили" від роботи, від житла, від життя. 

Мріємо, щоб закінчилася якнайшвидше ця кривава війна. Щоб Маріуполь знову був українським. Хочу повернутися додому.