Перший день війни я запам'ятала дуже чітко. Я була вдома. Зранку прокинулася, і син зателефонував та сказав, що почалася війна. Я весь день плакала, дуже боялася за своїх онуків і правнуків. У мене п'ятеро онуків і двоє правнуків, за них я переживала найбільше.

Ця війна перекреслила все моє життя. Я просиділа в Гуляйполі півтора місяці. Навколо летіли снаряди, було дуже страшно. Я терпіла до останнього, але потім вихала разом із сином. Це дуже страшна війна, бомблять усе. Можна сказати, що Гуляйполе дуже зруйнували.

Коли біля хати почали падати бомби, я зрозуміла, що можу загинути, і тому вирішила виїхати. 

Мене вивіз син на машині. Ми їхали під обстрілами, навколо все гриміло, але Бог нас оберігав, і ми вихали.

Я прожила в Гуляйполі все своє життя, і мені дуже важко, що на старості змушена скитатися по світу. Я не бачу своїх онуків, правнуків, дітей. Вони роз'їхались. Від дуже цього болить душа.

Я кожен день прокидаюся і молю Бога, щоб ця кривава війна закінчилася. І лягаю спати з тією ж молитвою.