Барабаш Вікторія, 16 років, студентка КЗ «Нікопольський фаховий педагогічний коледж» ДОР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Каніщева Інна Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Вночі 24 лютого 2022 року був відкритий воєнний стан, напад Росії на Україну. Тієї ночі мені погано спалось, було якесь дивне відчуття наче щось не так, був неспокій на душі, змогла я заснути о 3 годині ночі. Тоді я не знала і не могла навіть припустити думки, те що через 40 хвилин після того як я заснула почнеться вторгнення Росії в Україну.

Я прокинулась о 7 годині ранку, від того що був сильний шум ракети, яка пролетіла над моїм домом. Наша родина дуже злякалася, ми одразу всі зібрались в одній кімнаті і ввімкнули телевізор, де оголосили що почалася війна. Від цієї новини в мене потемніло в очах та піднявся тиск, адже я дуже злякалася і не знала чого очікувати далі і що буде з всіма нами. Цей день означав для моєї родини те, що треба залишатися разом, підтримувати одне одного та не покидати своєї домівки, та слухати і читати те, що треба робити і як діяти, адже на вулиці було небезпечно.

Цього дня планувався звичайний день, в якому я повинна була йти до школи, адже незабаром повинні були бути екзамени та мій випускний. Але всі ці плани зруйнувала війна, не було екзаменів, не було випускного, не було радості в очах, не було посмішки на обличчі від того, що я закінчила 9 клас, все це залишилось мрією. 

Після початку повномасштабної війни моє життя та моєї родини дуже змінилося. Наша родина стала більше проводити часу разом, ми стали більше допомагати і підтримувати одне одного в різних ситуаціях.

Найбільше мене приголомшило з початку повномасштабної війни те, що напад на Україну стався несподівано, тому що цього ніхто не очікував, ще мене вразило те що навіть родичі, які знаходились в Росії, не зателефонували запитати як у нас справи, чи живі ми взагалі, їм було байдуже. 

Російські війська безжалісно вбивають невинних людей, дітей, вагітних жінок, чоловіків які мужньо захищають нашу країну, їм на всіх байдуже, цілі родини залишаються без дому, без їжі, без води, хіба так можна вижити? Звичайно ні. Люди просто в таких умовах не виживають, адже в підвалі дуже довго знаходитись просто не можливо. Я вже не пам’ятаю дня за час війни, коли спала спокійно, завжди відчувається якась тривога у душі, здається ніби хоч на мить закриєш очі, то почнуться обстріли і не встигнеш сховатися. Такі думки не полишають кожного, хто знає і відчуває на собі що таке війна.

Навіть знаходячись в підвалі не можливо спокійно спати, боїшся кожного шуму, молишся щоб не прилетіло нічого в дім, щоб всі були живі та здорові, щоб настав світлий ранок і все було добре.

Одного разу я залишилась на ніч у бабусі, було спокійно і тихо, я дивилася серіал в телефоні, аж раптом побачила якесь яскраве світло у вікні, через три секунди воно зникло і різко стався вибух, вікна майже вибило, двері відчинилися, ми побігли в підвал навіть не одягнувшись тепло, все що я встигла взяти, так це взуття, яке я надягнула вже в підвалі, я молилася щоб скоріше настав ранок, бо коли світло, то не так страшно хоч і небезпечно теж. 

Мир дуже важливий для мене сьогодні, мир-це коли немає ворожнечі між країнами, коли знаходять спільну мову один з одним і знаходять мирне рішення, щоб залагодити конфлікти між державами, щоб бути впевненим у завтрашньому дні, мир це повага одне до одного і розуміння та усвідомлення власних дій, які можуть вплинути на нас та наше майбутнє, без миру не було б нічого того, що існує зараз, головне не зруйнувати те, про що потім шкодуватимуть ті, хто це зробив, адже за вбивства невинних та руйнування треба обов’язково платити, якщо не на цьому світі, то на тому, адже повинна бути справедливість.