Башилова Вікторія, 18 років, Бердянськ, Бердянська загальноосвітня школа №1

Моя мама – вчителька української мови та літератури з Донецька. Їй 46 років. Живе в Бердянську вже 7 років. Працює в міській школі. 

Ми з нею – подруги. Розмовляємо, сміємося, ділимося секретами… Але ніколи не розмовляємо про події на Донбасі. Бо дуже боляче…

А нещодавно ми з мамою сіли за стіл і пригадали…

12 червня 2014 року ми удвох поїхали в гості до моєї тітки Олени, маминої сестри, яка мешкала у віддаленому районі Донецька. Ми часто гостювали в неї. 

Саме в той день всі ми відчули: почалося щось страшне. Це вже потім, через роки, я зрозуміла: то був відлік – страшний, чорний. Відлік бід та страждань. Наших й чужих. Відтоді всі наші долі – це розтоптані, перекреслені надії, ціла величезна низка трагічних життєвих історій…

А тоді, 12 червня 2014 року, ми безтурботно їхали у маршрутці 17-го маршруту від мікрорайону Боссе до центру міста та ще не здогадувалися, що дуже скоро наше життя розпочнеться з нуля. 

Я була мала, але ж теж пригадую. (Мабуть, правду кажуть, що під час війні діти дорослішають набагато раніше.) Пригадую, як у вікно маршрутки побачила щось дивне. Не тільки нас – всіх пасажирів вразила величезна колона з людей, що йшли назустріч. Водій маршрутки смішно крутив головою в різні боки та їхав дуже повільно. Мене це бавило, і я посміхалась. Здавалося, що це якийсь концерт. Але чому на вулиці?

Дивним було все. По-перше, люди в колоні не були схожі на місцевих: це не були ані шахтарі, ані металурги, ані вчителі, ані лікарі, ані вчені, ані студенти донецьких вишів… Щось в них було чуже, не донецьке. Про це пошепки розмовляли жіночки поруч, а я встигала, і підслуховувати їхню розмову, і дивитися у вікно. 

По-друге, більшість серед цих людей були жінки, причому середнього віку. Серед них не було молодих, не було старих. Вони йшли понуро й швидко, нібито кудись поспішали. 

По-третє, вони робили те, чого публічно не роблять мешканці Донецька – вони співали радянських пісень. Маршрутка їхала – і то тут, то там у колоні чулося: «Я люблю тебя, жизнь…», «И вновь продолжается бой», «Подмосковные вечера». У нашому домі таких пісень не співали, тому вони теж здавалися мені дивними, старими. Я чула їх вперше в житті та з подивом озиралась на маму. 

Жінки голосно співали, верещали та підтанцьовували. Саме так: йшли понуро, а співали голосно та дзвінко – дисонанс! Це теж мене тоді вразило. Вони були в якихось затрапезних платочках, юбках-кльош. Невиразні, сірі та схожі одна на одну. Я так сприймала своїм дитячим розумом.

Здавалося, що це йде якась сільська весільна церемонія. Мені було смішно, і я не розуміла, чому не сміються мама та всі інші пасажири. Всі люди в маршрутці були дуже серйозними та похмурими. І знов я почула збоку: «Чому вони співають радянських пісень? Приїжджі чи що?»

…Ми з мамою довго мовчимо. П’ємо чай й мовчимо. А я думаю,  навіть наше мовчання – це розповідь, мовчазна й дуже голосна. 

Наша сім’я ніколи ніякої «республіки» не підтримувала. Ніколи не визнавала ні відокремлення від України, ні тих людей в формі, які ходили по вулицях. У нас не було розбіжностей з приводу того, що окуповані землі – це Україна. Навіть я, маленька, це розуміла. А сьогодні я вже доросла, але не до кінця все розумію. Хоча можу сказати: «Вибач, Донбас! І обов’язково нас дочекайся!»

Сьогодні ми живемо у Бердянську – світлому, сонячному, затишному місті. Проблем вистачає, але ми так радіємо з того, що тут не стріляють, не вбивають, тут немає комендантської години. Тут – мир!

…Моя мама ніколи не плаче. Вона – громадянка й патріотка, волонтерка, вчителька. Молода й дуже красива жінка з розчавленою долею…  Часто посміхається. Багато допомагає людям. А коли буває дуже сумно, ми сідаємо удвох, і моя люба мама співає: 

Ой, у вишневому садку

Там соловейко щебетав.

Додому я просилася,          

А він мене все не пускав...