Гладуш Олександр Олександрович, 17 років, учень 11-Б класу в.с.п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів» УМСФ
Учителька української мови та літератури Усачова Дар’я Євгенівна
«Війна в долі моєї родини»
Зимовий ранок. Раптовий дзвінок. І тільки два слова: “Сину, війна”. Так почалось 24 лютого. Найстрашніший день мого життя. З пам’яті неможливо стерти кожен його момент. Це біль, що важко вгамувати. Для моєї сім’ї початок війни був неочікуваним. Кожен з нас вірив у найкраще. Але страх зник. Його вщент знищив героїчний спротив Збройних сил України.
Але я точно знаю, що кожен його удар наближав мене до дня перемоги. Проте й хвилювань вистачало. Ми розуміли: життя змінилось. Тато наполягав на тому, що нам варто тимчасово переїхати за кордон. Ця перспектива мене неабияк лякала. Я знов звертався до свого серця за порадою. Воно мовчазно билося. Можливо, його теж наповнювали страхи, сумніви і надії. Так минав день за днем. Він починався з новин і завершувався новинами. У той час я вкотре усвідомлював, що наша країна не просто місце на мапі, а між сходом і заходом немає кордону. Можливо, ми говоримо різними мовами, але наші серця з’єднані. Зв’язок цей неможливо зруйнувати, бо його підтримує любов, закладена нам ще у дитинстві.
Життя змінювалось. Довгі черги, їжаки на дорогах. Чужі елементи, що асоціювались з новою реальністю. Кожного вечора ми збиралися біля екрану телевізора. Його синє світло притягувало нашу схвильовану увагу. Як би це не звучало банально, але проведений з сім’єю час цінніший за все. Зовсім скоро ця думка картатиме мене занадто боляче. Ми переїхали за кордон. Я став іншим. Іноземець, чужинець, мігрант. Усього лише запис у реєстрі. Саме там мене застали новину про Бучу, Ірпінь, Маріуполь.
Ми познайомилися з жінкою, що була родом з Бучі. Вона втратила свою матір. Про це їй розповів чоловік-військовий. Він впізнав її за улюбленою вишиванкою. Поряд з жінкою сиділа маленька дівчинка. У її дитячих очах були всі наші емоції. Як пояснити їй, що бабусі більше нема? Як? Я не вимикав додаток повітряних тривог. Прокидався вночі і довго думав.
Життя змінилося. Після місяців за кордоном ми повернулися додому. Це був інший Дніпро. Не похмурий, схвильований велетень, а мужній герой. Просторі вулиці, усміхнені люди. Спокійні хвилі Дніпра, і міст, що міцно тримає обидва береги. Символ нашої єдності. Нарешті наша сім’я зустрілася в повному складі. Вони також стали іншими. На їх обличчях сяяв український дух – вольовий та сильний. Цей національний пафос надихає.
Ми радісно посміхнемося, витираючи сльози, привітаємо рідних, друзів, перехожих. Тих, хто поряд з нами, і тих, хто назавжди залишиться в серцях українців. Ми схилимось на коліна перед нашими захисниками. Це момент, коли серця будуть битися в унісон. Його неможливо буде забути. А потім... а потім буде нове життя, де не знайдеться місця для геноциду, бомб і пострілів. Ми вкотре відчуємо, як багато у нас спільного. Від донецьких териконів і до карпатських гір, від поліських лісів і до південного берегу Криму б’ються українські серця. Вільні, незалежні і нескорені.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.