Дуже важко було жити українцям в окупації, в оточенні колаборантів

Прокинулись від того, що гудить. Перед цим вночі літав літак. Десь о пів на шосту подзвонив син і сказав, що війна, а він був в Миколаєві. 

Вода у нас була, а їжа пропала буквально через дві доби - в магазинах було пусто. Ми шукали, де що купити. Через якийсь час зайшли танки, техніка, багато колон було. 

Ми сиділи дома. Чоловік виходив в магазин купити молоко - ще тоді можна було в деяких магазинах по карточках наших банків купити харчі. Ми шукали продукти, бо  в нас онуки. Ми всі сиділи в одному місці – якщо що, то всі разом. На нашій вулиці поселились орки, і ми нікуди не виходили. 

Більше трьох не можна було збиратись, бо казали, що то вже збори. І "чого ходите з телефоном? Ви що, навідники?".

Страшних  було декілька моментів, коли почали по хатах лазити  і шукати сім’ї військових, АТОшників, бо в нас син військовий і в АТО приймав участь. У нас були сусіди, самі росіяни. Вони на лавочці збирали "політінформацію", що всі українці - погані, фашисти. Все життя прожили, а тут різко стали всі фашистами.

Місцева лікарка бігала на блокпост, де стояли ДНРівці, й казала, що хлопцям гуманітарку присилали від Фонду Ріната Ахметова. Вона, тварина, ліки продавала біля магазину і на блокпост возила хлопцям, щоб не хворіли, вона росіянка. 

Жалко було, коли хлопців, наших сусідів, на яму забирали і їх місяцями не бачили. Били так, це був жах. Ми тут сиділи, рот закрили і не знали, з ким балакати можна, а з ким – ні. Все накопичувалось.

Я все переживала, щоб не дізнались, що наш син воює, і щоб нас не розстріляли у Василівці, коли виїжджали. У людей перевіряли телефони, ФСБ стояло на заправці у Василівці. Це було страшно - ми переживали за свою безпеку.

Дочку із зятем не випустили, а вона - інвалід. Вони за нами їхали  машиною, три рази намагались виїхати. Останній раз їм сказали, що номер не такий, то ще щось не таке. 

Потім донька сказала, що інвалід, у неї пухлина в голові, і тоді росіянин сказав: «Їдь на свою Україну!» А зятю погрожував: якщо ще раз його тут побачить - автомат в зуби і в окоп. Доньці сказали йти пішки до Кам’янки. 

Ми виїхали, а вони так і залишились. І уже не виїдуть. Зв’язок із ними буває дуже зрідка, бо зв’язок глушать. 

Коли ми виїхали і побачили наш український прапор, це був самий приємний момент. Я так плакала… Зараз згадую - і сльози накатують. 

Ми хотіли в Миколаїв, а син сказав, що там небезпечно, треба їхати в Одесу - тут більш спокійно. 

Майбутнє своє бачу вдома, в Білозерці. Щоб працювати, як працювала, щоб все ціле було і всі живі. Щоб із сином все добре було. Думаємо про перемогу. Якщо будуть нас звільняти і дома не буде, ми його відбудуємо - аби тільки додому, і все закінчилось швидко нашою перемогою.