Петровська Анна, 10 клас, Ліцей №6 Подільського району м.Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Давиденко Юлія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні під диктатурою путіна росія веде війну проти мирного населення України, а це вбивство тисячі українців, геноцид нації. Усі ми знаємо, що варварство, яке Сталін чинив у 1932-1933 роках, було здійснено лише за те, що українці хотіли спілкуватися своєю рідною мовою, зберегти свою самобутню культуру, територіальну цілісніть та мир.

Диктатору не потрібні наші землі, він одержимий владою. 

Геноцид починається з убивства однієї людини не за те, що вона зробила, а через те, хто вона. Ракетні удари  по багатоповерхівках, обстріли мирних міст України, катування людей, які опинилися в російському полоні… 

Прокинувшись 24 лютого рано-вранці в Києві від вибухів, ми не збиралися нікуди їхати, але 25 лютого батьками було прийняте рішення про виїзд з Києва до області.

Так швидко ми ще ніколи не збиралися, через годину в місті нас вже не було. Коли ми приїхали до заміського будинку, вже була ніч, але ми не спали, бо дім, у якому взимку ніхто не живее, був холодним, вогким. Коли російська армія вийшла з Київської області в березні, ми повернулися до рідного міста. Тоді ми думали, що все найгірше вже позаду…

Втрата близької людини на війні – це біль, який ніколи не вщухає. Коли молодий хлопчик йде воювати, він віддає себе на волю долі.

Ми сподіваємось, що наші рідні повернуться додому, але реальність часто виявляється інакшою. Прийшовши 20 вересня 2023 року увечері додому, нашу родину сколихнула невтішна новина - загинув троюрідний брат, син моєї хрещеної на позивний «Холод». Він захищав нас до останнього подиху, пішовши добровільно до лав Збройних сил України у віці 23 роки, маючи лише одну маму та хворого братика. Така втрата змінює людину назавжди. Навіть важко уявити, де жінка-мати бере сили, щоб пережити таке горе, усвідомити та змиритися з тим, що єдиної опори, підтримки, розради, єдиного годувальника родини вже нема…

Наш «Холод» захищав те, що було йому дорогим, і ми повинні продовжувати жити, щоб його жертва не була марною.

Коли кажуть, що війна – це вбивства, так, я погоджуюся, але повномасштабне вторгнення – це ще й, без сумніву, самогубства тих, хто прийшов убивати українців, бо славні нащадки Богдана Хмельницького, Івана Мазепи не лише захищають своїх дітей, а й думають про те, щоб через багато поколінь це лихо не прийшло в наш край повторно.