Мені 34 роки, у мене п’ятеро дітей. Проживали ми в Малій Токмачці. Дітки ходили до школи і до садочка. Нам звідти довелося виїхати через бойові дії. Зараз ми в Запоріжжі. Мій старший син за кордоном. Він займається спортом, і їх тренер вивіз із України.
У нас своя свердловина, і коли не стало електрики, то ми залишилися без води. Також був відсутній зв’язок та Інтернет. Ми заповнили басейн водою, нам для початку вистачало.
У нас не було світла. Я прала речі руками, розвішувала одяг, і почався сильний обстріл. Було дуже страшно. Спочатку ховалися в будинку, а потім вирішили виїжджати. Був страх за дітей. Літали снаряди, і ми боялися, що діток може поранити чи вбити.
Нашого будинку немає. Мою сім’ю розкидало: старший син за кордоном, чоловік воює, я з молодшими дітьми – у Запоріжжі. Якби не виїхали, то, можливо, нас уже не було б серед живих.
Зараз я роботи не маю. Раніше працювала листоношею, а тепер не маю змоги вийти на роботу, бо ні з ким залишати дітей. Граю з ними в різні ігри. Пишемо, читаємо, розмальовуємо.
Мені б дуже хотілося, щоб війна закінчилася в серпні. Чекаю чоловіка і сина, а потім уже плануватиму, що робити далі.
