В перші дні війни мешканці Токмака героїчно захищали своє місто від загарбників – виходили і голими руками стримували рашистську техніку Але все закінчилось трагічно для цих людей

24 лютого прокинулась о шостій ранку і збиралася на роботу. І тут чоловік каже: «Таню, Київ бомблять». – «Не може бути! Це фейк якийсь». – «Таню, я серйозно». Подзвонила мені подружка в істериці, сказала, що війна. А я їй: «Чого ти рюмсаєш? Ти їсти купила? Машину заправила? Бігом в аптеку!» Тоді вона трохи заспокоїлася. Я й чоловікові сказала, що треба щось робити. Пішла діставати чемодани. Ми хотіли до брата мого поїхати в Полтаву. Брат – військовий, я з ним почувалася б більш надійно, але ми до нього так і не доїхали.

Подзвонила директорка нашого дитячого садочку і сказала, що треба закрити зарплатні табелі. Пішла я закривати табелі, а мені батьки ведуть дітей. Я їм кажу: «Війна ж». Деякі батьки говорили, що новин ще не дивилися, а деякі казали: «Ну, поки що ж бомби не летять». Я їм сказала, що зараз напишу відпустку власним коштом і піду додому, до своїх дітей.

Чоловік мій працює на швидкій, але тоді була не його зміна, і він поїхав машину заправляти, гроші знімати та купувати продукти. У перші дні ми слухали новини. Потім пішли танки. У нас поряд є невелике містечко Молочанськ, і ми чули там уже вибухи сильні. Було дуже страшно. Ми поїхали з чоловіком і забрали маму і свекра з їх квартир до себе у приватний будинок. Потім спустилися в підвал. Там було холодно, вогко. Ми провели туди обігрів, але дуже швидко не стало світла, тому що влучили в лінію електропостачання, і ми вилізли з підвалу.

Дуже багато російських танків і солдат йшло містом. А вночі почалася перестрілка гучна, було дуже страшно. Світла не було, ми всі дотримувалися світломаскування, а це ж зима.

Ми навіть свічки гасили, коли були в домі. Котел працює від електрики, то в нас не було ще й тепла. Лише вода в той момент була.

Поки рашисти не зайшли, ми з чоловіком волонтерили: возили хлопцям продукти, за свої гроші скуплялися. Черги були страшні. Люди собі щось брали, а я купувала дещо собі та нашим ЗСУ збирала. Я їздила по вулицях, дзвонила всім батькам, чиї дітки до мене ходили в садочок, всім своїм знайомим і казала: «Давайте збирати продукти». Нас просили привозити продукти й ліки. Те, що можна було, ми вантажили з чоловіком у машину і відвозили хлопцям. Люди приносили і закрутки, і теплі ковдри.

Потім почали росіяни заходити й перестрілюватися з нашими хлопцями на вулицях міста. Це було дуже страшно. Наші люди, як у Мелітополі та Херсоні, перекривали собою дорогу і не давали окупантам проїхати.

Вони просто переїхали чоловіка, і він лежав три дні, бо вони навіть не дозволяли його прибрати. Це було просто жахливе видовище.

У кого вода подавалася від насосів, у тих її не стало. Один чоловік їхав із кулером по воду, і його просто розстріляли – без попередження. У нашому місті жив чоловік із особливими потребами, який не міг розмовляти - він просто ходив і кричав. Його також розстріляли - сказали, що він націоналіст. Дуже багато людей рашисти розстрілювали просто так.

Ми їхали з чоловіком на дачу набрати води, а в мене був пуховик кольору хакі. Росіяни вийшли на вулицю з автоматами і обидва направили їх на нас. Чоловік мені каже: «Таню, пригинайся». А я розумію: якщо я зараз нахилюся, то мене точно розстріляють. І ми просто потихеньку розвернулися. Вони в нас не стріляли. Але їхала машина за нами, і я не знаю, живі залишилися ті люди чи ні, бо їхню машину розстріляли. І таких випадків дуже багато. Це був лише початок, коли вони тільки зайшли.

Щоночі нас крили «Градами». Мої діти дуже важко переживали ці ночі, бо було неймовірно страшно. Я до виїзду з окупації боялася кожної ночі. Моя старша дитина так лякалася! Вона дуже плакала і кричала. Ми сюди приїхали, і я її насилу вивела з цього стану. Вона ж велика і вже розуміла, що може померти, що може померти вся родина. Моя мама з нами була в той момент.

Молодша донька нічого не розуміла, вона просто жаліла старшу, казала: «Полінко, не плач, війна дітей не вбиває. Зараз треба бути сильною». У мене дуже сильна молодша дочка. А старша дуже тяжко все переживала. Вона майже не виходила з дому, майже не говорила, майже нічого не їла. Я їй навіть давала заспокійливі препарати, бо вона не могла заснути. Ми спимо, а вони починають «Градами» стріляти.

Ми хапали дітей і повзли по підлозі в безпечніше місце. Спали одягнені, бо холодно, і щоб якомога швидше спуститися в підвал. А спускатися в підвал, коли немає світла, - це був жах.

У нас містечко гарне. Маленьке, але дуже затишне. Ще наші бабусі ті ялинки саджали, а окупанти все знищили своїми танками. І нашого мера застрелили, бо він не хотів із ними співпрацювати. Сказали, що самогубство. Але ж дві кулі в лоб! Яке, в біса, самогубство?

Ми ходили на мітинги. Спочатку виходило дуже мало людей, бо боялися, та й не було зв'язку взагалі. До десятка чоловік виходили на площу. Потім з'явився зв'язок. Перший, кому я подзвонила, був брат. Я сказала, що з нами все добре. Він дуже переживав. Потім ми грілися газом, милися в мисці води, бо воду ж не могли набрати. Поїхали по неї, а нас ледь не розстріляли, і у свердловині неможливо було набрати, бо насос не працював. Ми вмикали конфорки газові і грілися. А потім рашисти влучили в газову трубу, і в мене ще й газу не стало. Мороз на вулиці, 8-10 градусів, а у нас навіть нема чим зігрітися. Діти захворіли, а ліків не було.

У нас був негласний лідер - йому було за 80 років, але він такий молодчинка! Ми навіть ходили по всьому місту і кричали: «Токмак, вставай!».

Я зранку йшла на мітинги, як на роботу. У нас дуже багато людей виходило. А потім – усе менше і менше. Бо орки вираховували цих людей і почали забирати «на бесіду».

Я знаю тих, кого катували струмом. Мій знайомий вийшов від них – і на ньому не було живого місця, ребра всі зламані, весь синій був. А деякі так і не повиходили.

Хлопчик-волонтер у них уже три місяці в полоні. Його так ніхто й не випустив, до нього навіть прийти провідати не можна. Особливо цікавилися тими, хто був в АТО. Я чула, як сусіду двері зрізають вночі. Ночі були найстрашніші.

Більшість дівчат ходили з немитими головами, ненафарбовані, старалися вдягатися непривабливо - щоб, не дай Боже, ці нелюди на них не глянули зайвий раз. Я сама жодного разу нікуди не пішла – тільки з чоловіком ходила, а діти мої взагалі не виходили. Старша навіть на подвір'я боялася вийти.

Говорили, що деякі діти в підвалах непритомніли, бо не витримували. Нервова система дитяча руйнується, дітям було дуже важко, особливо старшим. До мене водили в ясельну групу діток, яким по 2-3 рочки, і вони нічого не розуміли, просто в підвалах спали – і все.

Я не могла виходити на вулицю. Я навіть повітрям одним із ними не могла дихати. Це не люди, це зомбі.

Ми їм на мітингах кажемо: «Йдіть від нас». А вони відповідають: «Мы пришли вас освобождать от нечисти», а самі крадуть наші машини і пишуть на номерах «666». Мені не можна було навіть до дитсадочка зайти, моїм діткам віддати речі. Вони казали, що там усе заміновано. Я питала де саме, а вони відповідали: «Эти ваши «бандеровцы» заминировали садик». Я знаю, що наразі в місті почали зникати дівчата. Але є й такі, що самі ходять, і їм усе там подобається.

Не було «зелених коридорів», вони ніяк домовитися не могли. Ми їхали самостійно. На той момент був зв'язок, хоч і поганий, інтернет. Ми списувалися з людьми, і мій чоловік зібрав 20 машин, щоб була колона, бо інакше росіяни не випускали. Їхали до Запоріжжя майже вісім годин. Моя дитина старша як лягла в машині, так і не вставала – ні в туалет, нікуди.

Ми купили кави, сигарет, бо знали, що на кожному блокпості рашистам треба щось давати. Блокпости були через декілька кілометрів. На кожному оглядали багажник, дивилися документи, наші та дітей. В посадках кругом - міни, на дорозі маленькі гранати лежать, такі, як листочок. Ми їхали дуже уважно та повільно. На одному блокпості був величезний затор. Чоловіки вийшли з машин покурити, а їм сказали: «Кто сейчас не сядет в машину, тех расстреляем». І всі сіли та сиділи.

У туалет ходили або в пляшку, або перед машиною. В посадку неможливо було зайти, бо там міни, або ж взагалі могли розстріляти.

Коли ми доїхали до Василівки, то тільки там віддали цигарки і каву. У нас до того майже нічого не забрали. Ми дуже легко від них відкупилися. А з тих, у кого були тоновані вікна, брали по 3-4 тисячі гривень. До того ж окупанти відчиняли машину і все, що бачили, забирали.

Всі дівчата знали: перед тим, як їхати, голови не миємо, а можна ще й олією намастити, щоб на нас не звернули уваги. Діти їхали в неохайному одязі, бо якби вони побачили дітей у гарному одязі, то подумали б, що в батьків є кошти, і можна щось забрати. Коли їхали маріупольці, в них дуже багато всього забирали, особливо у перших. І мультиварки забирали, і золото. Могли й сережки з вух забрати. Вони так дивляться на тебе, що ти ладен усе їм віддати. Кого хотіли – залишали, кого хотіли – відпускали. Ми не могли зачекати інших людей. Потрібно їхати.

У росіян були всі наші документи, вони знали все про нас. Місцеві колаборанти всіх здали. І хлопців, про яких щось знали, просто розстрілювали.

Мені знайома розказувала, як коханий хлопець її доньки їхав до Запоріжжя. Росіяни забрали в нього телефон, бо сподобався. Хотіли забрати машину - водили йому біля горла ножем, бо вони так розважаються.

Ми проїхали Василівку, і тут усе почалося. Там є невеличка низина. З одного боку – українські військові, а з іншого – окупанти. І вони навмисно стріляють повз машини, лякають. Мої діти лягли й лежали, машина тряслась, каміння летіло на неї, а ми просто їхали, бо нема куди дітися. У нас навіть машина була пошкоджена. Ми проїхали дуже важко. Я плакала і щохвилини молилася всю дорогу.

Кинути дім – це дуже важко. Мій чоловік досить довгий час працював у Польщі, щоб ми змогли облаштувати свій будинок. Перекрили дах, зробили повністю ремонт, поклали плитку у дворі, зробили гараж. Ми вдвох із ним туалет і душ на вулиці зробили. У нас садочок вдома. І коли ти збираєш речі, то у два чемодани маєш покласти все своє життя. Я дуже плакала.

У мене там залишалися бабуся і дідусь. Дідусь уже помер, тому що не витримав. Він родом із заходу України, в УПА служив, ще дитиною допомагав їм. Ніколи не любив Радянський Союз, був справжнім українцем. Ми всі традиції берегли. Завжди Різдво святкували з кутею і 12 стравами, як має бути. Дідусь знахарем був і відчував: коли прийде Путін, то він помре. І він дуже цього боявся. Бабуся на цьому фоні втратила реальність. Вона навіть зараз не розуміє, що йде війна. Думає, що я на курорт поїхала, з моря повернуся і буду огірки закривати.

У мого дідуся стався інсульт – і він помер. Дуже мучився. Я йому передала ліки, але вони прийшли аж через п’ять днів після того, як йому стало погано. Ми просто спостерігали, як він помирає.

Орки кажуть, що вони не хочуть воювати, але в них є наказ. Дуже багатьом із них подобається в нас жити. Вони крадуть нашу гуманітарку, привозять і кажуть, що це від них. А більше за все дратують наші бабусі, які кажуть їм: «Дякуємо за те, що нас звільнили». Зараз окупанти заселяються в наші будинки. Я щоранку прокидаюся і переживаю, щоб у мою хату вони не зайшли жити. У декого просто виламують замки, заходять у хату і живуть.

Я б сюди ніколи не приїхала. У мене все було вдома. Образливо було, коли я шукала житло. Мені не хотіли здавати квартиру, коли дізнавалися, що я з дітьми. Мій брат воює, життям щоразу ризикує. Він навіть не дзвонить, а пише: «Добу я буду на завданні». І потім я добу переживаю, виживе він чи ні. А тут мені не хочуть здавати квартиру. А ціни які! Ще й за місяць на дві тисячі піднялися. Це жах! А робота? Я хочу знайти роботу і не можу. Я вихователь, логопед. Щойно дізнаються, що я переселенка – усе, кажуть: «Ви зараз зберетеся і поїдете».

Дуже багато людей, яким я дякую, ставляться з розумінням. Але є й такі, від кого я просто в шоці. Я в Запоріжжі бачу дуже багато наших людей із Токмака. Я приїхала сюди, і тут навіть дихається по-іншому. Так, зараз я мешкаю в орендованій квартирі, є певні нюанси щодо житла та роботи, але тут я можу нормально жити, висловлювати свою думку, навіть просто пройтися і класно себе відчути. А в окупації не можна спокійно пройтися. Там ідеш і очі долу опускаєш, тому що не хочеш навіть поглядом із ними зустрічатися.

Я мамі передавала ліки нашими волонтерами. Дуже їм дякую. Вони такі герої! Ми передавали нашим родичам гігієнічні засоби, брали речі з гуманітарної допомоги, бо з собою майже нічого не взяли. Я пам'ятаю людей, які виїжджали з 2014 року, і ми постійно з мамою приносили їм білизну, кухонне приладдя: каструлі, тарілки. Усе, що в нас було, ми відносили. Я тоді дивилася на тих людей, і мені було їх так шкода! Щодня я сумую за домом, хочу спати у своєму ліжку, у свій туалет сходити, зайти у свій садочок.