"Наші люди ще ніколи не здавались, своє вони обов’язково повернуть"

Мережко Людмила Вячеславівна, учениця 11 класу Бутівського ліцею, м. Старобільськ, Луганська обл.

Вчителька, що надихнула на написання – Кобзенко Оксана Миколаївна

Конкурс есе "Один день"

Війна – страшне поняття. Це слово вселяє біль в серця людей, що її пережили. Війна – це лихо, жах, прокляття. Неначе сама смерть, що багатьох з собою забирає.

Ні в кого, поодинці, немає сил чинити опір їй. Лиш всі разом, коли за мир повстануть, зуміють протидіяти війні. І згодом навіть перемогу одержати, але на жаль поставивши на кін житті.

Сім років тому розпочалася Російсько-українська війна, яка завдала великого лиха нашій країні. І хоч вона відбувалась на території Луганської, Донецької областей та півострові Криму, ці події торкнулися добробуту усієї України.

Втрата військових, загибель простих людей, знищення і зруйнування місць, де проводились запеклі бої.

З дві тисячі чотирнадцятого року й дотепер тривають визвольні змагання за землі, що забрали вороги. Та все ж, я вірю в Батьківщину, а ще більше в наших людей.

Вона пройшла крізь біль і горе, та все ще й досі продовжує цвісти. А люди наші ще ніколи не здавались, своє вони обов’язково повернуть, нехай хоч скільки пройде часу, українці заради свободи на війну ідуть.

Я живу в маленькому містечку Старобільську, куди війна, на щастя, не дійшла. Тут не було боїв запеклих, та про війну ми знаємо усі, бо ми знаходимося дуже поруч, і навіть в нас війна забирала близьких. Когось забрали в армію служити, когось одразу в бій, на боротьбу. З новин я бачила події, що відбувалися на Донбасі і Криму. У нас по місту блокпости стояли, воєнні різні часто приїжджали, і люди, що тікали із війни. Такі події розгортались в місті в ті часи.

Війна розпочалась давно, тоді була я зовсім ще мала, та день коли я зрозуміла, що війна реальна, ще досі залишився в пам’яті моїй.

Багато людей його знали та оплакували в день помин. Воєнні, люди, близькі друзі проводжали дядька в останню мить. Тоді ми ще по селищу ходили, коли всі зупинились, почав грати гімн, холості постріли лунали звідусіль, вшановуючи пам’ять про героя. Посмертно потім Івана Володимировича Куліша нагородили «За мужність» орденом третього ступеня. Він був старшим солдатом двадцять четвертого батальйону територіальної оброни «Айдар». І мужньо захищав нашу країну ціною власного життя.

Ще глибоко у серці запам’яталась історія бійця, що розповів про жінку й двох дівчаток, в чий дім потрапив ворогів снаряд.

Тож постраждалих відвели в один з дворів. Та на ранок сепаратисти знов відкрили вогонь. На цей раз снаряд влучив в той двір, де були мама і сестрички. Боєць ще потім звинувачував себе, що не відвів до церкви тих дівчаток, бо церква після нападу вціліла.

Тоді я про війну ще мало знала, що знала, чула від батьків. Вони завжди мені розповідали про воєнні історії їхніх дідів. Сама я пам’ятаю як хворіла та біля лікарні проїжджали воєнні вантажі, і вертольоти іноді літали, ми всі виходили дивитися на них. В ночі частенько постріли лунали. Багато хто вважав, що це для навчання солдат, проте напевно, ніхто точно на знав. Людям приходили все частіше повістки, за якими відправляли на війну. Моєму батькові їх теж передавали, та через поганий зір і стан здоров’я, на моє щастя, він лишився вдома. Йому сказали, що якщо війна підійде ближче, тоді усім прийдеться воювати. Та в місті нашому вона не панувала, і саме це тоді нас врятувало.

Дорослі, коли про війну говорять, звертають увагу на її причини, дії влади та спостерігають за всім з більш серйозної точки зору. А діти не знають нічого, вони лиш бачать наслідки, кровопролиття, загибель батьків і рідних.

Для них їх світ у мить став кошмаром. А страждання матерів, що не дочекались своїх синів із поля бою, не описати простими словами.

Деякі політичні конфлікти, захоплені території, якими б масштабними вони не були, їм не зрівнятись з ціною людських життів. Наше життя найцінніший скарб.

Війна починається за один день. І я маю надію, що настане день, коли їй прийде кінець.