Гінц Ольга, учениця КЗ "Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 3 з поглибленим вивченням окремих предметів", м. Маріуполь Донецька область

Учитель, що надихнув на написання есе: Сачли Тетяна Олексіївна

2014 рік. Рік, який став переломним для жителів Донецька, Луганська, Харкова і не лише. Розстріли, вибухи, вбивства, безсонні ночі - усе це пережили люди, а інші хоч раз бачили або чули про цей жах. Молодим хлопцям довелося йти захищати рідну землю. Не уявляю, як це. Наскільки сміливими є ці люди, раз йдуть на таке благе діло - захищати батьківщину. Я вдячна їм і за те ,що вони зробили для інших. Але і ніяк не обійтися без втрат. Хтось втратив свою дитину, хтось будинок, а хтось зовсім місто.

Зараз я живу у Маріуполі, але моє рідне місто – Донецьк. Якщо так подумати, почалося моє друге життя. Нове місто, нові люди, знайомства. Так незвично.

Адже стільки спогадів, пов'язані з рідним місцем, іноді так і тягне назад, додому. Люди, вулиці, місця. Боляче усвідомлювати, що усе це не повернути. Пам'ятається мені, як ми усією сім'єю їздили в парк Щербакова, весело проводили час, каталися на колесі огляду, їли солодку вату і як я бігала біля фонтану, а тато робив знімки радісною мене, з повітряною кулькою в руках. Усе було просто незабутньо. Хіба щось може завадити цій дивовижній історії? Може, адже будь- яка казка має свій кінець. Посеред ночі я і моя сім'я прокинулися від того, що наш будинок почало трясти. Балкон, вікна, двері тряслися з неймовірною силою і шумом. Я і мій брат прибігли до кімнати батьків і голосно заплакали, крізь сльози запитуючи маму, що ж все-таки відбувається. Досі згадую цей момент з жахом і сльозами на очах.

Багато моїх однокласників, знайомі поїхали з цього прекрасного міста. Мало того, що я втратила те, чим дорожила, але й придбала страх. Мене не на жарт лякають салют і феєрверки. Але і не лише від цього мені стає лячно.

Страшно жити у світі, де люди вбивають людей, створюють проти таких же, як і вони, зброю. Як? Як можна знищувати, знущатися, катувати один одного? Ставлю це питання вже упродовж довгого часу, але так і не можу знайти відповідь. Невже війни - це найкращий варіант? Знаєте, як говорила моя вчителька української літератури "Яка б не була ситуація, вихід є завжди!"

Ну, а якщо так подумати, яка може бути ще причина? Гроші ?Адже правда...Але тоді, на скільки треба бути нелюдяними, щоб влаштовувати таке і усе заради якихось папірців. Як же це усе осоружно... Наскільки можуть бути гнилими люди! Не хочеться жити у цьому світі, у такому жахливому і настільки гнилому світі. Хочеться вже, щоб був мир у всьому світі, бачити, як кожна людина посміхається один одному просто так, без причини. Щоб в судових справах, і не лише, усе було чесно, і гроші не змогли б вплинути на людей. Жодної зневаги і вирішення ситуації лише мирним шляхом. Але це лише мрії...

Зараз же люди не думають про наслідки своїх дій, не думають про те, що вони говорять і кому, а про турботу про інших можна і зовсім забути.

Мені здається, що в епоху античності люди були набагато добріші, ніж зараз. Вони були проти експлуатації людини людиною, над усе була повага до людини, його почуттів, розуму. Насправді, можна нескінченно обговорювати цю тему і нічого не робити. Навіть елементарна допомога бездомним або дітям з дитячого будинку зробить наш світ хоч трішки кращим і світлішим. Не обходьте людей, яким раптом стало погано, можете підгодовувати тварин з вулиць, і ще купу добрих справ ви зможете зробити! Усе в наших руках, головне, вирішитися і почати діяти, це не складно, правда! Я все ще ясно вірю у те, що війна закінчиться!