Я разом із двома дітьми залишилась без своєї домівки в Сєвєродонецьку. З першого дня війни ми жили у шкільному підвалі. Наш дім зруйнували вороги.

До 24 лютого мої діти мали своє житло, друзів, захоплення. Поглиблено вивчали англійську мову, син займався підводним плаванням у міському басейні. Тепер у них і у мене нічого немає, навіть особистих речей - адже ми нічого не встигли взяти з собою, коли виіжджали. Були тільки два наплічники на трьох.

Під час найдовшого масованого обстрілу ми не могли навіть висунутися з підвалу протягом трьох тижнів! Наша психіка зруйнована, як і наше місто… Тимчасово ми живемо на Івано-Франківщині - там, де нас прихистили добрі люди. Кожного вечора діти мене питають: «Що далі?» Я не знаю, що їм відповісти…