Я проживала у Донецькій області зі своєю родиною - батьками та чоловіком - у Великій Новосілці. 1 квітня почалися дуже відчутні воєнні дії. Наше селище - це неокупована територія, а поблизу у п'ятнадцяти хвилинах - уже окуповані землі. Ми вже відчували сильний натиск, тому швидко виїхали до Запоріжжя. 

У 2014 році нам не довелося нікуди виїжджати, бо було більш-менш спокійно. 

24 лютого я була у Запоріжжі, думала влаштовуватись на роботу. Мені зателефонувала родичка з Києва і повідомила, що почалася війна, і що потрібно щось робити із моєю родиною, яка перебуває у Донецькій області. Я повернулась додому. Ми залишались вдома з батьками і молодшою сестрою ще півтора місяці. А вже коли чули вдень і вночі постріли вже дуже-дуже близько, ми вирішили виїхати до міста, де б було більш-менш спокійно. Ми вчасно виїхали, бо там уже нічого немає: ні будинку, ні вулиць, нічого взагалі. Можна сказати, що наше селище повністю знищили. 

Шокувало ставлення росіян. Нам розповідали такі страшні історії про тих людей, які залишились у Великій Новосілці. Казали, що їх вбивали і катували. Селище мінували. Російські війська зайшли, пограбували все. Вбивали людей, які просто потрапляли на очі. Страшно навіть подумати, що могло б статися, якби ми не виїхали. 

Коли я їхала із Запоріжжя до батьків у Донецьку область, я навмисне везла із собою продукти, бо не була впевнена, чи буде у моєму селищі хоч щось працювати. Тому я все везла з собою, не розуміючи, чи потрібно буде виїжджати, чи залишатися там, аж поки війна не закінчиться. 

Воду і світло почали вимикати, продуктові магазини припинили роботу. Привозили тільки хліб о п'ятій ранку, і все селищі стояло у черзі за тим хлібом. Тому добре, що ми перестрахувалися щодо їжі. 

Найбільші труднощі полягали у тому, щоб зібратися з думками, прийняти ситуацію і набратися сміливості виїхати. Ми не хотіли залишати хату, бо її могли розграбувати, і ми могли залишитись без будинку взагалі. Важко було наважитись кинути її напризволяще. Виїзд за кордон ми не розглядали. Запоріжжя обрали, бо я тут вчилась, місто доволі знайоме мені і батькам. 

До війни я працювала медичним представником. 

Після початку війни я дізналась, що вагітна. Не знала, що робити, але це також вплинуло на рішення виїхати з нашого селища. Лікарня зачинилась, всіх розпустили. Мені потрібні були лікарі, бо пологи були попереду, - потрібно було про це думати.

Коли останній раз обстрілювали Запоріжжя і влучили по житлових будинках, то я виїхала до Полтави, бо мені потрібно було народжувати. Я боялась, що якщо обстріли триватимуть, то доведеться приймати пологи у підвальних приміщеннях. Я народила у Полтаві, зараз ми повернулись до Запоріжжя і залишаємось тут. Нікуди більше не збираємось. 

Дитина відволікає від психологічних труднощів, піднімає настрій. Поки ходила вагітна, була депресія, з народженням дитини вона зникла.

Я думаю, що війна скінчиться незабаром. Максимум пів року. Але щодо Донецької області, я взагалі не впевнена, чи вдасться її звільнити, чи ні. Щодо інших регіонів, то впевнена, що це станеться дуже скоро. 

Майбутнє бачу тільки в Україні, без війни і, дай Боже, у своєму будинку. Спокійне, розмірене і щасливе.