24 лютого я поїхав до Запоріжжя останньою маршруткою. Тут я проходжу гемодіаліз. Я - інвалід першої групи. Більше не зміг повернутися додому. Зараз я перебуваю у Запорізькому нефроцентрі. 

Більше за все мене шокує російська жорстокість. 

Коли я переїхав до Запоріжжя, з продуктами було складно. Нас знаходили волонтери, допомагали. Я тут не один - у нефроцентрі керівництво зробило нам гуртожиток, тут перебуває 22 людини. 

Найважче це те, що війна відірвала мене від родини, від родичів і знайомих. Декому нікуди повертатися. Моє житло поки стоїть, за ним наглядає сестра. З сім'єю іноді підтримую зв'язок, якщо можливо з ними зідзвонитися. 

Моя дочка з чоловіком і внуком перебувають у Запоріжжі. Сестра з племінником в окупації у Дніпрорудному. 

Хочу повернутися додому. Коли був обстріл Запоріжжя, нам пропонували переїхати на захід України і далі - за кордон, але не хочеться покидати рідні місця.

Допомагає відволікатися від того, що відбувається, дружний колектив. Здебільшого з Василівського району, земляки. З мого міста є тут жінка. Ось ми і тримаємося купкою. 

Я не ясновидячий, майбутнього свого не уявляю. Живу одним днем, бо не знаю, що буде сьогодні вночі чи завтра зранку.