Ми з чоловіком мешкали у Бахмутському районі. 24 лютого нам зателефонувала невістка з Бахмута зі словами: «Ви телевізор вмикали? У нас війна почалася!» Ось так ми про все і дізнались.
Коли почали обстрілювати наше село, у сусіда згоріла хата, нам побили покрівлю, повилітали шибки. На нижній вулиці троє чоловіків загинули – їм відірвало голови. Після цього ми почали збирати речі. Ці жахи досі стоять перед очима.
У нас у селі води, газу, світла не було. Але був певний запас дров, у погребі була картопля, консервація. Уже били Попасну, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, люди їхали через наше село. А ми до останнього сподівалися, що на цьому все закінчиться, і до нас бойові дії не дійдуть. До останнього була надія, що нам не доведеться нікуди виїжджати. А як почало прилітати в наше село, то довелося збиратися.
У нас є своя старенька машина - ми нею і виїжджали. Вона буквально нас врятувала. Багато машин їхало, безліч військової техніки було дорогою до Соледара. Ми виїхали до Полтави, тому що знайомі запропонували нам свою квартиру.
Найскладніше пережити те, що ми залишились без домівки, що в нас у нашому віці немає навіть даху над головою. Наше село Яковлівка знищене вщент.
Шокувало те, що гинуть люди, гинуть діти, наші хлопці-захисники, мирні жителі. Те, що люди залишилися без нічого. Це дуже важко.
Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше. Потрібно, щоб нашим захисникам дали зброю, щоб було чим захищати нашу країну. На мою думку, війна триватиме до осені, тому що рашисти повзуть, як саранча.
У майбутньому дуже хочу мати власне житло. Мої сусіди-полтавці запитують, як нам тут живеться. Нам тут добре, Полтава – чудове місто, але дуже хочеться мати своє житло, спати у своєму ліжку.
