Мені 49 років. Маю чоловіка і дев’ятнадцятирічного сина. Ми жили в місті Сєвєродонецьк Луганської області. До війни я працювала психологом у гімназії. 

У 2014 році, коли почалися бойові дії, ми виїжджали на місяць до родичів. Коли повернулися, потрапили в окупацію. Через два місяці наше місто звільнили – і життя ввійшло у звичну колію. Цього разу все набагато гірше. 

До 25 березня ми жили в підвалі, а потім виїхали у Львів. Виїжджали під обстрілами. Добиралися п’ять днів. Зі Львова я поїхала з сином до Швеції. Через чотири місяці ми повернулися в Україну. Зараз мешкаємо в Дніпрі. 

Я влаштувалася психологом у громадську організацію. Мені подобається спілкуватися з людьми, надавати їм психологічну допомогу. Я знайшла своє призначення. Допомагаючи людям, сама відволікаюсь. Маю друзів-однодумців. 

Мене досі шокує, наскільки безглуздими можуть бути людські дії. Шокує те, що росіяни коять з жінками й дітьми. Шокують вибухи. Не розумію, як таке можливо у цивілізованому світі. 

Чоловік не має постійної роботи. Син готується до вступу в вуз. З нами живе бабуся з інвалідністю. Ми змінили вже п’яту квартиру. Повертатись нам нікуди, бо наше місто зараз в окупації. Ми не знаємо, що з нашою квартирою. Нам допомагають гуманітарні хаби. Отримуємо матеріальну допомогу від держави як внутрішньо переміщені особи. 

Мені дуже хочеться, щоб мій син з першого вересня навчався в мирній Україні.