Мені 48 років. Я живу в селі Приміське Нікопольського району Дніпропетровської області. Про початок війни дізналася від колеги, коли йшла на роботу. Була шокована. З часом також по дорозі на роботу бачила, як поряд розірвався поряд снаряд – осколки сипалися. Було страшно.

Син мешкав у Нікополі. Коли почалися обстріли, він виїхав з дружиною й маленькою дитиною у місто Покров. Донька переїхала з Нікополя до мене в село. Я не збираюся нікуди переїжджати, бо доглядаю свекруху. Їй 79 років.

Найстрашніше – це прильоти. Також страшно ховати знайомих. 

Долати стрес допомагає робота й волонтерська діяльність. Онук – моя розрада. Радію, коли його привозять до мене. 

Думаю, що війна закінчиться лише тоді, коли при владі не буде путіна.