Ткаченко Іван, 11 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Войтенко Ганна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Іван. Я хочу розповісти свою історію цієї страшної війни. Пройшло майже тисяча днів з початку повномасштабного вторгнення російських військ, але в моїй пам’яті цей жах залишиться назавжди.

Я живу в маленькому мальовничому містечку на півночі нашої країни — у місті Суми. Для мене це найдорожче місце на землі. Розташоване воно на живописному березі річки Псел.

24 лютого 2022 року моє рідне місто було одне з перших, через яке російські окупанти заходили в нашу країну. Ми з братом прокинулись від звуків вибухів і грохоту танків, бо ми живем на околиці міста. Батьки вже збирали речі, і ми переїхали жити до бабусі ближче до центру.

В перші дні війни я з вікна бачив, як по вулицях нашого міста їхали російські танки. Коли в місті були бої і лунали повітряні тривоги, ми всією родиною спускалися у бомбосховище. Було дуже страшно, але я намагався розважити себе і свого молодшого брата, щоб відволікатися від цієї страшної війни. Всі люди жили в страху і невідомості, що буде далі. У магазинах зникала їжа, не було медикаментів в аптеках.

Але з перших днів війни я на свої власні очі бачив, як усі люди об’єдналися для захисту своїх рідних, навіть не маючи достатньо зброї.

Дорослі і навіть діти допомагали воїнам Збройних сил України і воїнам ТРО. Ми з татом збирали теплий одяг, медикаменти, їжу і передавали нашим захисникам. Дехто у дворах готував «коктейлі Молотова» для наших воїнів, а інколи і прості люди підпалювали вночі ворожу техніку.

Коли наше місто було в оточенні, а 7 березня 2022 року окупанти скинули на місто авіабомбу, від якої загинуло більше 20 людей і сім’я з трьома дітками, знаходитись у місті стало зовсім небезпечно. Батьки прийняли рішення про евакуацію.

Першим евакуаційним коридором ми з родиною вирушили до Львова, сподіваючись, що там безпечніше. Але на п’ятий день прилетіла ракета у Львів, неподалік дому, де ми жили. Батьки знайшли волонтерів, і я з братиком і мамою вирушили до Литви. Там нас запросила в гості дуже гарна сім’я, нам дали житло і допомагали увесь час. Я з братиком ходив до школи. Ми дуже сумували за домом, і коли наше місто було звільнено від російських окупантів і стало більш безпечно, ми вирішили повернутися.

Після повернення вся моя сім’я продовжує і надалі допомагати нашим воїнам — ми робимо донати на різні потреби ЗСУ.

На жаль, на сьогодні у мене і всіх дітей України не реалізоване право на освіту. Я не можу вчитися повноцінно в стінах рідної школи, а навчання проходить в онлайн-режимі. Бо кожного дня, коли волають сирени і сповіщають про повітряну тривогу, ми змушені переходити в безпечне укриття.

Зараз в наших домівках зникає світло через ракетні атаки російських військ на нашу енергетичну систему. І тоді вся наша країна потопає в суцільній темряві без світла, зв’язку, води і тепла.

Я багато разів задавав собі і своїм батькам питання — чому ворог лишає нас права на життя? Чому ми повинні жити в постійному страху і психологічному напруженні? Чому ніхто не може зупинити це зло? Чому лягаючи спати, ми повинні думати, щоб ніч пройшла спокійно, і не дай Боже не прилетіла ворожа ракета чи «шахед»?

На всі ці питання, на жаль, ніхто не має відповіді.

Через це велика кількість людей виїхала за кордон, а ще частина більше ніколи не зможе скористатися своїм правом на життя, бо їх вбив ворог.

Ми завжди жили у вільній, незалежній, а головне — безпечній країні. Я щиро вірю, що наші мужні воїни вистоять, і перемога буде наша. Бо наш народ воює за своє право бути вільним і незалежним на своїй землі. Ми прагнемо Миру, щоб жити щасливими в своїй країні.