Бородавко Карина, студентка ІІ курсу КЗ «Прилуцький гуманітарно-педагогічний фаховий коледж імені Івана Франка» ЧОР

Викладач, що надихнув на написання есе — Шатковська Алла Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого — це не просто набір чисел, це дата, яка поділила наше життя на «до» та «після». Всі плани та мрії в одну мить розвіялися, як дим. Кожен з нас став на шлях боротьби за життя і свободу.

Цей день я не забуду ніколи, коли прокинулась не від будильника, а від вибухів. Пізніше почула вібрацію телефону і слова: «Почалася війна… Не панікуй, залишайся вдома, я скоро буду». На думку спало, що це якийсь невдалий жарт, але новини говорили про інше. Я довго не могла повірити і зрозуміти, як таке може бути в сучасному світі? На очах зʼявлялися сльози.

Наступного дня ми поїхали купувати продукти, але на поличках були лише борошно та декілька пачок крупи. У цей день я дізналась, що недалеко від мого села знаходяться росіяни та вже розуміла, що на мене чекає…

Двадцять шостого лютого — моє село окупували. Страх зростав з кожним днем, бо в будь-яку мить вони могли зайти і до твоєї домівки. І вдень, і вночі було постійно чути звуки танків, постріли з автомата. Дуже часто зникало світло, продукти почали закінчуватися та навіть не було змоги дізнатись, що з твоїми рідними та яка ситуація в країні. Лунали постійно вибухи і страшні звістки про вбивства цивільних. На паркан кожної хати була написана кількість людей, що проживають, скільки дітей та скільки дорослих.

Пройшов місяць, місяць окупації. Я постійно засинала під вибухи, вийти з будинку було страшно, а з їжі — залишки круп, картопля та консервація. Життя було складне у неволі, але віра залишалася в серцях.

Тридцять першого березня — наше село звільнили. У цей день як ніколи лунали постріли, вибухи. Нарешті прийшла гарна звістка — ми вільні. Я вийшла на вулицю, хоча страх досі тривав. Будинки зруйновані, на вулиці лежали мертві тіла та погоріла техніка. Багато чого було заміновано.

Вночі я чула звук, схожий на вибух, і здавалося, що жахіття не закінчилось. На щастя, то була гроза…

Тисяча днів війни — це біль, страх, переживання, втрати. Те, що назавжди закарбується в нашій памʼяті. Рани, які воно залишило, з часом загояться, але шрами залишаться назавжди!