Звичайно, наше життя змінилося, і назад, на жаль, час не повернеш. Раніше наші мрії були зовсім не пов'язані з війною, а зараз єдине бажання - щоб війна закінчилася та всі повернулися живими. Період окупації, який ми застали, - це справжній жах. Після всього пережитого ми стали зовсім іншими людьми. Перший час почувалися ніби дикі, абсолютно не розуміючи, як таке могло статися в наш час. Це було схоже на зіткнення двох різних світів.

Найстрашніший день для нашої родини - 21.04.2022 року. Я забирала дітей із села від бабусі додому в Херсон, і наше авто обстріляли військові рф. Вони бачили, що в машині діти, але це їх не зупинило. Тоді дивом ніхто не постраждав. Машина була вся простріляна, ми потім діставали кулі з кузова, а одна так і залишилася в запасці. Цей момент навіть згадувати страшно.

Вже за два дні, 23.04.2022, наша родина виїхала. Спочатку поїхали в Кропивницький, потім хотіли в Олександрію, але там не склалося з житлом та роботою. Тоді ми вирішили зупинитися в Кривому Розі й чекати на звільнення Херсону. Ціни на квартири там були величезні, але нам дуже допомагали з продуктами та одягом. Ми ж виїхали лише з речами по сезону, бо вірили, що це зовсім ненадовго і ми ось-ось повернемося додому. На жаль, швидко не вийшло.

Тільки-но почули новину, що Херсон визволили, як 13.11.2022 ми з чоловіком уже були в місті. Оскільки ми почали працювати вдома, дітей із бабусею спершу перевезли в Миколаїв, щоб були ближче до нас. А згодом і взагалі забрали дітей назад у Херсон, адже домівка є домівка. Попри все, донька намагається повертатися до звичного життя - захоплюється танцями та малюванням. Така наша маленька історія.