До початку повномасштабного вторгнення ми мешкали у селі у Донецькій області. На даний момент села вже немає. Його зруйнували і спалили. Повертатися нам нікуди.

У перший день війни діти поїхали по справах у сусіднє місто. Почули два гучних вибухи. Ми вже зрозуміти тоді, що це обстріл. Ми відразу зібралися і поїхали до Запоріжжя. Пробули там добу і повернулись додому. Діти перебували вдома ще два тижні, а тоді виїхали, а я залишалась до літа. 

У нас то росіяни заходили у село, то наші, українці. З одного боку нашого села у нас були одні війська, з іншого боку - інші. А наша вулиця - це була лінія фронту. Всі вісім місяців ми жили на цій лінії фронту. Чекати, поки ситуація покращиться, вже не було ніякого сенсу. Половина села була зруйнована. Нещодавно дивились відео в інтернеті про наше село. Там залишилося десь двадцятеро людей, все зруйноване, все згоріле. Його продовжують обстрілювати і руйнувати. 

10 березня у нас у селі відключили газ, світло і воду. Їсти готували на багаттях, спалили все дерево, яке можна було визбирати. Дякувати Богу, у нас на подвір'ї була криниця і можна було набирати воду. У погребі було вогко, весь одяг був вологий, потрібно було його провітрювати і просушувати. Надовго це робити не вдавалось, тому що починались обстріли і потрібно було знову спускатись у погріб. 

Найбільше шокував випадок на початку травня. Наші війська увірвались з одного боку в наше село, швидко у них не вийшло і вони відійшли. Діти виїхали, а я сама вдома не ночувала, ходила до брата і мами. Кожного ранку я перевіряли вдома господарство, будинок і город. Після того, як ЗСУ вийшли, я прийшла додому і побачила, що у мене пів хати розбито. Я думаю, що орки бачили, куди заходили ЗСУ, і обстрілювали ту частину села. Я зрозуміла, що ховатись ніде, бо у будь-який момент може засипати, і що потрібно вже виїжджати. 

Коли зайшло наше військо, вони попросили води. Зайшли до нас і сказали: "Ми з України". Знаєте, як радісно це було чути! 

У мене мама 1943 року вважається дитиною війни, і мій онук семи років теж - дитина війни. У нас народилась маленька онучка, вона теж дитина війни. У 21 сторіччі діти війни - у це не хочеться вірити. 

Я виїхала у перши день офіційної евакуації у нашому селі. Нас виїхало 46 людей. Люди їхали з тваринами: з собаками, з котиками домашніми. Так ми і виїжджали у грузовому відсіку "газельки". 

Ми тепер у Жовтих Водах. Мені це місто подобається. Тут тихо. 

У нас усіх одна мрія - повернутися додому. Навіть у руїни, аби додому.