Дрік Микола

9-А клас, Запорізька Єврейська Гімназія "ОРТ-Алєф"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Добровольська Тамара Вікторівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

За вікном новорічна ніч. Святвечір. Через декілька годин настане новий 2060 рік. Всі зібралися біля ялинки. І до мене підходить мій онук і каже:
- Мені мама розповідала, що ти ріс у часи війни. Як то було? Моя відповідь була така:

- Напевно, треба почати з того, як це все почалося. Це було у далекому минулому, тридцять сім років тому - у 2022 році. Двадцять третього лютого, сидячи перед комп’ютером, я з мамою дивився звернення Путіна, з нетерпінням чекаючи його вердикт що до Луганська та Донецька. Почувши очікуваний результат про «спеціальну воєнну операцію», ми обсудили наш завтрашній день та лягли спати. Раптом ми прокидаємося рано вранці від дзвінка. Це була моя тітка з Бердянську, яка повідомила нам, що в іі двоюрідну сестру майже влучив вибухонебезпечний снаряд. Мене всього як скрутило від цього, тому що я не знав, як діяти у таких ситуаціях. Потім мене заспокоїла мама, і ми побігли купувати все необхідне.

Одразу ж з ранку почали скупчуватися машини біля автозаправних станцій, магазинів та аптек. У повітрі застигло занепокоєння.

Усі на вулицях були напружені, так саме як і ми. При кожному шереху ми йшли до імпровізованого укриття у ванній, де в нас була тривожна валізка, документи та інші необхідні речі. Потім вже ситуація стала менш загострена, але все одно напруга не переставала зникати. Ми, напевно, як і всі, почали заклеювати скотчем вікна в усіх кімнатах, та на всяк випадок картоном з внутрішньої сторони. Наша школа вирішила продовжити навчання у дистанційній формі, що було нестандартним рішенням, але корисним, так як ми – ті, хто в майбутньому буде розвивати нашу країну і рухати її вперед. Зі зміною комендантської години, яка тоді вже починалася о 22:00 та іноді, яка була впродовж вихідних, а саме з ранку суботи до ранку понеділка, життя нашої родини теж змінилося. Час вигулу собак змістився.

Також ускладнило це діло те, що у доволі часті повітряні тривоги в нашому під’їзді не працював ліфт. Через це приходилося по черзі спускати собак пішки з сьомого поверху на перший та заводити назад, поки мама вигулює іншу партію.

Наші сусіди, які під час війни покинули місто, залишили нам свою кішку до того моменту, коли приїдуть їхні родичі із Горіхова та самі не зможуть забезпечити їй годування. Одного разу, коли ми були у місті, біля нашого будинку впав снаряд, що не вибухнув. Добре, що нам про це повідомили, і ми тоді дуже обережно проходили біля цього місця. Ми бачили, як там стояли поліцейські, які огороджували це місце. Коли ми зайшли додому, було дуже страшно, тому ми цілий день сиділи в коридорі, тільки із-за того, що цей снаряд просто не вибухнув, коли падав, і ще було небезпечно. Але ми все витримали. Саме в цьому наша сила - у єдності. Через страх ми допомагали одне одному і підтримували одне одного.

Розповідаючи свою історію, я не помітив, як онук заснув. Він спав тихо, спокійно та мирно. Дуже хочеться вірити в те, що ці страхіття, що ми пережили в дитинстві ніколи не зустрінуться в його житті. Кожна людина має право на життя. Кожна дитина має право на безпечне та мирне життя.