Волченко Максим, 7 клас, Спеціалізована школа 24
Вчитель, що надихнув на написання есе: Волченко Тетяна Олександрівна
Конкурс есе "Війна. Моя історія"
Я пам’ятаю очі тата в той день, коли почалася війна.
Я збирався у школу і почув, що відкривається двері і заходить батько. Ми з мамою думали спочатку, що він щось залишив, тому що він повертається з праці завжди увечері. Очі у тата були дуже сумні. Він казав, що почалася війна, що у школу я не зможу піти, і нам потрібно зробити щось важливе.
Мені захотілося закричати „Як це може стати? Яка війна?,, Але тато увімкнув комп’ютер. І ми мовчки слухали Президента. І все ж-таки я не міг повірити, що війну почали наші сусіди-росіяни. Це було так сумно, як тоді. Коли тебе зраджує твій друг, якому ти довіряв. А тут була ціла країна.
Цей день ніби повернув кермо в іншу сторону.
Тепер головне стало допомагати один одному продуктами, водою, одягом та просто дзвонити і казати „Все у порядку. Ми живі. Не хвилюйтесь.,, Або навпаки дзвонить, щоб почути голос родича, знайомого, сусіда. Це позначало, що ми тримаємось разом.
Тато і мама одразу вирішили, що ми нікуди не поїдемо. Адже тут наш дім, наша земля і Батьківщина.
Навіть тоді, коли обстріли були кожен день і був приліт у сусідній під’їзд, і тоді, коли не було світла, води, і тепла, ніхто із нашої родини не казав про від'їзд.
Тато допомагав чинити вікна, розвозив їжу та воду. Ми з матусею допомагали фасували одяг.
Майже усі мої друзі за кордоном. Мені сумно, що я не можу з ними погратися, повеселитися. Коли є зв’язок, то ми спілкуємось по інтернету.
Я дуже хочу, щоб припинилися повітряні тривоги, щоб приїхали мої друзі, щоб у рюкзаку лежали книги, ігри.
У нашому місті-герої багато сильних і сміливих людей. Я знаю, що ми обов’язково переможемо. І наша Україна назавжди буде вільною та сильною Землею!
