Тетяна поїхала з Пологів, тому що вони з чоловіком вирішили, що мають зберегти дітям життя попри все, що робиться в країні. Але через кілька місяців життя у Запоріжжі вона хоче повернутись додому, до чоловіка
До окупації ми з чоловіком і двома дітьми жили в Пологах. Мали свою квартиру, планували обміняти її на будинок. Я вже мріяла про квіти, але почалась війна, і нас окупували. Ми ще місяць просиділи там, а 29 березня я з дітьми виїхала до Запоріжжя, а чоловік залишився там. Ми думали, що їдемо ненадовго. Зараз живемо у подруги і шукаємо житло – окупація затягнулась. Я чотири місяці не бачила чоловіка – наша родина ніби розірвана на шматки.
24 лютого я ще ходила на роботу, хоча працювати ми не могли через пригнічений настрій. 25 лютого в мене був День народження, та ми уже ввечері були у підвалі. На початку березня до нас заїхав український танк, ми хлопцям запропонували чаю. «Який чай? Зараз тут таке буде! Ховайтесь мершій у підвал!», - відповіли вони. А далі нас окупували.
Було страшно усвідомлювати, що в сучасному житті таке може статись: солдати чужої країни просто прийшли і обмежили наші права і свободи. Всюди гриміли обстріли, було чудно вибухи. Діти не мали змоги ходити до школи. Не було зв’язку з рідними. Ми просто не знали, що робити.
Не було самих необхідних харчів. Коли підприємці почали завозити товари, люди о п’ятій ранку займали черги - тоді була надія, що дванадцятій вдасться хоч щось купити. Ціни на все були захмарні. Поки був газ, ми пекли хліб у свекрухи, а замість цукерок було варення. Чаї, кава швидко закінчувалися, і їх було дуже складно дістати.
Певний час ми жили в моєї свекрухи в приватному будинку, тому що в нас квартира була вся на електроопаленні, а світла не стало.
Були постійні обстріли - ми не знали, чи прокинемося наступного дня.
Харчів не було, діти похворіли. Моя молодша дитина - алергік, та ще й застудилася у підвалі. Ліків не було. Наш будинок був на околиці, поряд з окопами і технікою росіян, тому ми розуміли що потрібно виїжджати.
Евакуація наша пройшла без особливих пригод. Морально важко було проходити російські блокпости. Коли ми в Оріхівському районі почули рідну мову, то зітхнули з полегшенням, зняли з машини білі стрічки. Я зателефонувала чоловікові: сказала, що ми вже на підконтрольній Україні території.
Зупинились ми у Запоріжжі, тому що я тут навчалася, місто трохи знаю. Подруга мене прихистила, діти навчальний рік тут закінчили. Я працюю, де і працювала, тільки в дистанційному режимі.
Вражає людська доброта, взаємна підтримка. Мені допомагали навіть незнайомі люди. Я передавала передачі в Пологи, і деякі водії навіть не брали грошей, казали: «Я не заробляю, просто хочу допомогти по-людськи».
Я розумію що попереднього життя вже не буде, але все-таки мрію, щоб наша родина була разом. Самій важко – не вистачає взаємної підтримки, і є суто чоловічі питання, якими я ніколи не займалась сама. Я так і не навчилася долати стреси. Невизначеність, невпевненість, зневіра у власних силах добивають мене. Вже все набридло. Перші три місяці я трималась, а тепер хочеться ридати щодня. Намагаюсь хоча б дітям свого відчаю не показувати. Я б дуже хотіла повернутися в Пологи, відновити там все, налагоджувати життя, ростити дітей.
