Федір Миколайович з сім'єю виїхав з Маріуполя у Київ, бо життя в окупованому місті було складним та небезпечним

До повномасштабного вторгнення я працював у цеху холодної прокатки на заводі Ілліча в Маріуполі. Коли все почалося, я відпрацював у другу зміну, і у мене мав бути вихідний. Після цього я вже не виходив на роботу. Те, що відбувалося далі, було жахіттям. Ми всі думали, що це на один або два тижні, але, як виявилося, це надовго.

Я був удома у приватному секторі, коли все відбувалось. У мене є багато друзів, але не було можливості їм телефонувати. Вдома було багато роботи, бо світло вимкнули, а потрібно було і піч топити, й дрова заготовляти. 

Ми довго перебували в Маріуполі, а 24 березня мій колега повинен був виїжджати з міста, але потрібно було знайти каністру бензину. На щастя, ми її знайшли. Наша колона складалась з десяти автівок. У людей була новонароджена дитина, тому потрібно було якось домовитися, щоб був хоч якийсь «коридор». Ми виїхали 24 березня приблизно об одинадцятій, і коли вже перетнули межу виїзду з Маріуполя у сторону Мелекіне, почалися обстріли зі сторони моря.

Наша колона потрапила під обстріл. Загинув чоловік із собакою. Люди вибігали з машин, лягали на узбіччя, а обстріли тривали.

В Мелекіне ми прибули вже в темряві, зупинилися в пансіонаті, переночували, а вранці поїхали. Коли приїхали до Бердянська, нам люди дуже допомогли. Далі ми намагалися виїхати в Запоріжжя, але їхало багато людей. Ми чекали на автобуси, записувалися в черги, а автобусів не було, бо їх не пускали. Вони декілька разів намагалися від спорткомплексу виїхати, але потім нас машиною підвезли до Азовського. Звідти ми намагалися виїхати чотири дні. Нам довелося ночувати в селі. Дякую тим людям, які прихистили. Зараз я із дитиною та жінкою живу у Києві. Дружина тут знайшла роботу, а я намагався щось по місту шукати. Зараз у хлопців працюю в лабораторії на виробництві електричних приладів. Син учиться у школі. Зараз зима, я не знаю, що в нас буде з житлом. Власник квартири каже, що, можливо, приїде зі своїми внуками. 

Я з батьком зв’язуюсь, у нас трохи постраждав будинок. Усе в них наче нормально, всі живі-здорові, бабуся теж у Маріуполі. Вона в приватному секторі, там трохи легше - є опалення, а у квартирах його немає. Кажуть, що відновлюють водопостачання. 

Зло повинне бути покаране, і покаране максимально жорстко, бо це неприйнятно: прийти в наш дім, на наші території й намагатися щось забрати. Це воєнний злочин, і я вважаю, що в'язниця – це не вихід. Вони стільки горя принести! Вони повинні відповісти за свої злочини.

У майбутньому ми будемо повертатися у Маріуполь й відбудовувати місто. У батьків моєї дружини квартира трохи постраждала, у мене – будинок. Батьки казали, що мінятимуть вікна, але це дрібниці. Головне, що вони живі, а дім можна відремонтувати.