Нагорна Анастасія, 10 клас, Смілянська спеціалізована школа I-III ступенів №12 Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Устінова Олена Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, що розпочалась майже тисячу днів тому, а насправді триває вже декілька століть, знову нагадує про те, що жодних братніх стосунків між українським та російським народами не існувало і не існує, коли нашу культуру, мову й все, що стосується України безжально нищать, забороняють, репресують і переписують. Оглядаючись на нашу історію, з’являється відчуття дежавю, адже дуже схоже відбувалось з нашими предками, які попри все зберігали і поширювали українське, вірячи в його унікальність та право мати рівні права.

Ці неймовірні люди, які боролись, ставлячи на кін найдорожче, надихають не здаватись і тепер, коли ми знову обираємо яким шляхом нам іти, відстоюючи власну незалежність.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення – двадцять четвертого лютого, дата, яка залишиться в пам'яті назавжди, я, моя сім'я, сусіди, однокласники – велика кількість людей в країні були наляканими, охопленими панікою, чітко не знаючи що робити і що чекає на нас попереду. Пусті полички магазинів, невизначеність та тривога серед людей нагадували кадри з апокаліптичних фільмів, які нам доводилось бачити в реальному житті, а не на екранах. Перші тижні були особливо сповненими страху: ми боялись не почути сигнал повітряної тривоги, тому залишали відчиненим вікно на ніч аби потім бігти в укриття, спали у великому ліжку батьків, щоб розділити спільний страх, будучи просто поруч.

На початку війни мої думки були переповнені найгіршими сценаріями майбутнього. Відчуття певної відповідальності за своє життя тоді було зовсім невиразним: подальше майбутнє можуть вирішити за тебе атаки росіян по українських містах.

Я намагалась слідкувати за останніми новинами, бути в курсі всіх подій, проте це навпаки збільшувало мою тривожність, відчувалась потреба відволіктись на будь-що інше, але це здавалось ледь можливим. Намагаючись перемістити свою увагу, я виконувала всі домашні завдання, хоча це було геть не потрібним, малювала листівки нашим захисникам і захисницям – найсміливішим людям, мій низький їм уклін.

Впродовж перших декількох місяців вторгнення, в коридорі нашого помешкання біля входу, стояла тривожна валізка, яку ми вже потім розібрали, залишившись в Україні.

Повітряні тривоги, що часто призупиняють навчання, хвилина мовчання о дев’ятій годині, коли зупиняємось, відкладаючи справи, згадуючи полеглих у цій війні; дошка пошани захисникам, що віддали життя захищаючи дороге серцю; прокидання під звуки роботи ППО, яке збиває ворожі дрони, дзвінки до рідних з інших міст аби дізнатись, що чи в них все добре, новини про жертв чергової російської атаки - ці та, мабуть, багато інших речей створюють велику різницю між мирним життям до війни і тим яким воно є зараз.

В якомусь сенсі ми звикли до таких речей, однак помилково стверджувати, що життя під час воєнного стану нормальне або навіть майже таке саме як мирне.

У нелегкий для всіх час, я відкрила для себе заняття, яким захоплююсь з того  часу, а саме читанням. Згодом в мене збільшився інтерес до української історії, культури, а особливо до нашої літератури, яка насправді може зрівнятися з всесвітньо визнаними шедеврами, а наші письменники не відстають у майстерності від класиків світової літератури. Дізнаючись все більше і більше про культуру нашої держави, неочікувано для себе, я виявила, що мала так званий комплекс меншовартості насаджений впродовж багатьох років росією, який широко транслювався, зокрема в соціальних мережах.

Це відкриття стало для мене одним з найважливіших, яке вплинуло на мою остаточну ідентифікацію з українським суспільством, таким різним, таким рідним і таким своїм.

До тепер я продовжую цікавитись і відкривати нове у нашій культурі, усвідомлюючи наскільки важливим є знання власної історії, і тут йдеться не про завчені дати історичних подій, це про усвідомлення помилок здійсненних в минулому, свідомість щодо національної неповторності та цінностей, які єднають так само як і відрізняють. Мій насправді скромний досвід війни, який не порівнюється з іншими набагато трагічнішими досвідами, довів мені неабияку важливість непохитності у власних переконаннях і чіткості розпізнавання зла, яке не є чимось надлюдським, воно набагато нижче за людське; та все ж воно існує, воно вбиває і його життєво необхідно долати для того, аби не опинитись в тій самій пітьмі.

Наш обов’язок, як громадян - захищати і плекати українське.