На самому початку війни ще не вірилося, що таке страшне буде. Ми ще намагалися працювати, жити нормально, а як обстріли у нас почалися, то вже боялись ходити на роботу, почалися проблеми, страх за дітей. Дитина почала дуже боятися, як були прильоти, і ми виїхали з міста.

Найбільші труднощі під час війни – це втрата роботи і переїзд в інше місто, втрата будинку, де ми жили. А саме найбільше - те, що гинуть наші хлопці, наші діти.

Зворушило до глибини душі те, що в наш час наші люди готові допомагати в тяжкій ситуації. Знаходяться добрі люди, які допомагають. 

У нас були відключення світла, бо були перебиті дроти, був відсутній зв'язок. Зараз там немає ні води зовсім, ні газу. Моїх рідних розкидало по Україні, син воює. Будинок пошкоджений. Ми одразу виїхали до Запоріжжя, бо це поблизу від нашого міста, і тут ще не було відголосу війни. Ще була надія, що все закінчиться, і ми поїдемо додому. Зараз чоловік працює, а я за малою дитиною дивлюся. 

Мрію, щоб був мир на землі, усі поверталися додому, щоб було все добре, щоб були живі, щоб всі друзі були поряд і всі люди спали спокійно.