Наше життя повністю змінилося! Постраждала наша оселя, наш психологічний стан, школа працює тільки онлайн, для дітей постійний стрес та страх, майже повністю відсутнє офлайн спілкування та зустрічі.

На початку війни ми переїхали до Кременчука, але потім повернулися додому. Через кілька місяців наш будинок постраждав від ракетного удару — вибиті вікна, пошкоджено дах.

Моя рідна сестра з Харкова одразу зателефонувала і повідомила, що почалася війна. На той час моєму молодшому сину було 4 місяці, старшому — 8 років. Ми ховалися у погребі, а коли було дуже холодно, йшли грітися у хату. Спали всі разом на підлозі в коридорі без вікон або у погребі. Погреб був заздалегідь обладнаний сидіннями та їжею, бо про можливий наступ говорили раніше і радили зробити запаси.

Найгірший день був, коли ми покидали власну домівку та маму, рятуючись з дітьми. Я думала, що ми більше ніколи не побачимося. Мама не хотіла залишати дім, собаку, кота та все нажите роками, але на щастя, ми повернулися і знову живемо разом.

Мій старший син до війни був абсолютно здоровий психологічно. Вперше йому стало зле вже у Кременчуці, коли нас застала сирена на вулиці — він ніколи її раніше не чув. У нього сталася панічна атака, він почав задихатися. Потім, коли ми повернулися додому і біля нашого будинку впала ракета, вибило вікна.

З того часу він спить вкритий ковдрою з головою через страх уламків скла. У нього також панічні атаки, коли літають військові літаки, навіть якщо знає, що вони «свої».

Ми стикалися з труднощами, коли я залишилася сама у Кременчуці з двома дітьми — чужий місто, жодних знайомих. Тікали з дому, взяли лише трохи речей, без засобів гігієни та їжі. На той час дуже допомогли місцеві волонтери, бо у нас не було нічого.

У нас вдома залишився лише уламок ракети, який пробив дах, але ми збережемо його для нащадків.

А ще залишилися безліч сліз, поганих думок і спогадів, які неможливо вмістити в жодну річ.