Я, мати, з двома дітьми була змушена покинути рідне місто під обстрілами, щоб мати шанс врятувати свою родину. Ми виїхали у лютому 2022 року. Дорога тривала два тижні. Зрештою ми дісталися Чернівців, де вперше відчули відносну безпеку. Жили у гуртожитку, бо зняти житло тоді було майже неможливо — ціни були захмарними.

За два роки діти змінили чотири школи та чотири місця проживання. Це дуже стресово як для них, так і для мене. Діти сумують за рідним домом, друзями та родиною. Зараз усі ці люди в різних місцях: хтось залишився у Харкові, хтось шукає новий дім десь у світі.

У перший день війни ми були вдома. Прокинулися близько 4:30 від вибухів. Було дуже страшно, ми не знали, що робити, сиділи у підвалі, розгублені. Діти прокинулися від вибухів вранці. Їм було страшно, але вони трималися і навіть підтримували мене, бо я була дезорієнтована.

Коли ми вирішили вийти з підвалу і залишити місто, ми не знали, де перебувають ворожі сили.

Чули вибухи поруч, прильоти, але мусили ризикувати, бо залишатися означало загрозу окупації — а це було найстрашніше. Дорогою бачили й чули вибухи, руйнування минулих днів, значні знищення рідного міста.

Дітям було дуже страшно — це було видно в їхніх очах. Я знаю, що це був для них величезний стрес. Потім були прихистки, пошук нового дому, відчуття себе непотрібними, покинутими, «біженцями», без дому. Постійні переїзди та зміна шкіл. Згодом діти відвідували психолога, і ми багато говорили про це вдома.

Ми не голодували, але довгий час відмовляли собі в усьому зайвому — їли лише, щоб насититися. З речей з нами залишилася іграшка — хом’як, який увесь цей час був поруч із моїм сином.