Жителі села на Київщині були важко поранені, у тому числі й дитина, а їхній будинок зазнав великих руйнувань

24 лютого я і мій чоловік були з трьома нашими малолітніми дітьми вдома - у селі Лук'янівка Броварського району Київської області. Прокинулася від гучних вибухів. Наступного дня до мене приїхали мої рідні з Києва: старша донька, онука, зять, моя мати та рідний менший брат. 

Але весь цей час російські війська просувалися на Київ і 27 лютого зайняли сусіднє село Перемога. Перебили там стовпи лінії електропередач, і наше село майже все залишилося без світла. На моїй вулиці світло залишилося, і деякі знайомі вранці 2 березня прийшли до мене зарядити телефони. А у другій половині цього дня російські окупанти зайшли до нас у село. На той момент у мене в домі було п’ятнадцять людей. 

У ніч з 2 на 3 березня зникло світло і у нас. А це значить, що ми залишилися без опалення, води, їжі та запасу харчів у холодильнику. Через добу, 3 березня, о 13:52 наш дім обстріляли.

Тяжко поранили мого брата - мінно-уламкове наскрізне поранення, перелам стегнової кістки, остеомієліт, тощо, та онуку. Мій брат закрив її собою, вона отримала множинні поверхневі поранення.

Ми впоралися з цим самі, без лікарні. Щодо медичної допомоги, то на лінії 103 нам відмовили, дослівно сказавши: «Справляйтеся самі, ми до вас не поїдемо». І ми були змушені домовлятися з окупантами і своїми силами вивозити стікаючого кров’ю брата у лікарню. 

Після цього ми, забравши необхідні речі, під дулом автомата залишили пошкоджений будинок і поселилися тимчасово у сусідів. А 6 березня виїхали з села самотужки в Обухівський район до мами мого чоловіка. Там стали на облік, там і отримали статус тимчасово переміщених осіб.

Ми переїхали до рідної свекрухи, то вона нас годувала, бо гуманітарна допомога була дуже малою. В основному, допомагали друзі та знайомі: пересилали речі та необхідні ліки.

25 березня наш населений пункт звільнили від окупантів, і люди потроху почали вертатися, кому було - куди. А наш дім був напівзруйнований, вертатися нам не було куди. Чоловік, а згодом і я, почали без дітей приїжджати та приводити до ладу те, що можна. Прибирали скло та сміття, вивезли, забили розбиті вікна, тощо. Потім приїхали з дітьми, посадили город. Позичили гроші на вікна, а шифер нам подарував благодійний фонд. За допомогою друзів вставили чотири з восьми вікон - на більше грошей не вистачило, та перекрили кришу.

Багато просто знайомих виявилися вірними друзями, керівництво нашого села Лук’янівка показало себе на висоті – допомагали і допомагають у всьому. А волонтери – це просто святі люди! Без них ми б не впоралися!

Я не працюю вже 10 років, бо займаюся дітьми. У селі роботи нема, а їздити кудись – це дуже дорого і нерентабельно. Тому у нас працює і заробляє тільки чоловік. Він сантехнік у Києві, в аварійний службі Оболонського району.

Щодо пам’яток про те, що відбувалося, то у мене є годинник, який на момент обстрілу зупинився. Я його викину після перемоги і куплю інший. А ще – у нашій хаті всі внутрішні стіни в осколках, дах та дерев'яні сходи на другий поверх. Так що мені та моїм дітям це кожного дня нагадує про війну.