Мешканка Маріуполя пережила жахливі дні холоду та голоду і врятувалася зі своєю дитиною майже дивом. 

Я спала у своєму ліжку, коли мене розбудила моя сестра телефонним дзвінком, сповістила, що почалася війна. Я дуже налякалася, стала плакати, тому що мої підозри, на жаль, стали реальними. У цей ранок наш роботодавець заборонив виходити на роботу. Я залишилась вдома зі своєю дитиною, яку постійно обіймала.

Шокували постійні постріли, багато смертей, авіаудари, тіла дітей… Не пробачимо нікому смерть діток! Також дуже боляче було дивитися на свою налякану дитину.

Син щодня робив записи у зошит: кожного дня, поки ми перебували у Маріуполі.

Потім була нестача води та продуктів, які я віддавала своїй дитині. З водою – то страшне було. Ми шукали її скрізь, топили сніг, збирали з труб, збирали дощову воду, черпали з луж. Їжею була картопля, яку батьки запасли на зиму, та мамина овочева консервація.

Було дуже багато добрих людей, у яких була зайва вода, їжа, і які дозволяли заряджати телефон. Найзворушливіший момент був тоді, коли люди почали на свій страх і ризик виїжджати з міста. Мене й сина в прямому сенсі заштовхали у машину, щоб моя дитина цього більше не бачила.

Я майже нічого не взяла з речей - і ми, можна так сказати, босі - виїжджали з Маріуполя, бо я тікала з сином у інший район міста і не думала, що буду виїжджати. Але у мою сумку потрапив камінець з підвалу мого дому... Він і нагадує мені про ці жахливі дні. Так би мовити, частинка дому та частинка тих жахливих днів.

Зараз наша родина розкидана по різних куточках нашої країни. Ми не бачимо один одного, і це дуже боляче. Роботи у мене немає, бо ні на кого залишити дитину.