З початку війни наша родина до 1 травня була в окупації. Наше невеличке село знаходиться за 3 кілометри від славнозвісної Снігурівки. Було дуже страшно, бо в нашій родині (тато дитини) - учасник бойових дій. Виїхати з окупації задля безпеки родини не наважувалися. Дитина навчилася розрізняти "вильоти" від рашистів та "прильоти" по їх позиціям за стінами будинків.

Наш будинок у селі був найпершим, який постраждав від керованої авіабомби, коли терористи обстрілювали високовольтні лінії. Без вікон, без дверей довелося спати у маленькій літній кухоньці вісьмом людям. А коли були обстріли - спали у сирому запліснявілому підвалі. Були такі дні, коли доводилося перетирати пшеницю і варити з неї кашу, бо продуктів не було зовсім, і води, і світла...

У Снігурівці швидко зникло світло і перестали працювати банки. Гроші зняти було неможливо. Магазини з часом розграбували, та й купити ми нічого не могли, бо просто не мали на все те грошей. Славко, мій син, збирав осколки від тих снарядів, які прилітали по нашій місцевості. Травмуючим моментом був сам прильот по дому, а потім те, що ми не змогли знайти кішку та собаку.