Історія подана мовою оригіналy

Рашисти безбожно грабували селян на півдні протягом всієї окупації і навіть під час втечі 

Ми з села Новокондакового Снігурівського району. Корів тримали, господарством займалися, здавали молоко. А як війна почалася і рашисти заїхали, то перестали возити молоко. Сири робили або виливали курям. 

За цей період ми таке пережили, що не дай Боже! Танки їдуть – і раптом із автоматами до нас вилазять солдати та кажуть: «Курей нам давай». А я їм говорю: «Хлопці, у мене тих курей лише десяток». А що ми могли зробити? Усе одно забрали.

Росіяни проїжджали через наше село в сусіднє. Почали стріляти. Снаряди літають, корови лякаються. Годувати нічим, повипускали їх. Вони понаїдалися зерна. М'ясо нікуди було діти. Залишилася в мене тільки одна корова, а було три. 

У нас ферма є закинута. Ми з сусідкою пішли туди корів забрати, а до нас підбігли чоловік шість із автоматами й сказали, щоб віддали телефони. Я перелякалась, сказати нічого не можу, тільки показую, що в мене нема телефону в кишені, бо я не дзвонила. А сусідка дзвонила своїй доньці. У неї забрали телефон. Приходжу додому, а в мене трусяться руки й ноги, плачу.  Чоловік питає, що трапилося, а я кажу, що мене ледве не застрелили, коли по корів пішла.

Ми всі згуртувалися. Наша рідня і сусіди приходили до нас, і ми разом усі ночували. Тоді ж сильно гатили, і ніхто не знав, куди воно прилетить. Чоловіки на вулиці – виглядають, а ми лягаємо хоч трохи поспати. Вікна нам повибивало, плівкою закрили.

Машина возила нам продукти. Ми позичали гроші. Де ж їх було заробити? Молока ж не було. А треба хоч якусь хлібину купити. Ми вісім місяців дуже важко жили. Виживали. І не тільки ми: і сусіди наші, і всі односельчани. Тут мало людей залишилося, багато повиїжджали. 

Мені племінник подзвонив і сказав, що вже вся Снігурівка гуде. Було дуже шумно. Росіяни тікати почали через нас. У сусідів машину забрали. Прийшли до них із автоматами - ми нічого не могли зробити. 

Зараз гуманітарну допомогу нам дають: і хліб, і консерви. Усе наладилося трохи, слава Богу.

Аби швидше вона закінчилася! У мене два племінники: один у Херсоні лежить у лікарні, а інший на Донбасі, його поранили там. Кажуть, жити буде. Спокою нема ні вдень, ні вночі. Хлопці ще молоді: одному 33 роки, іншому 29. Майже з перших днів воюють.