До війни життя було хороше: жили, працювали, все було. Зараз мешкаємо в чужому домі, бо наша територія окупована. Росіяни вигнали нас з осель, будинки стоять розбиті.
24 лютого 2022 року мені подзвонила дочка з Харкова, від неї я й дізналася, що прийшла війна. А в нас усе почалося наступного дня.
Ми побачили ракети, було дуже страшно. Та найважчим виявилося покинути рідну домівку, забравши тільки найнеобхідніше.
Поки ми залишались в Золотому, там ще було світло і вода. Але вже бомбили, прилітало. Снаряди почали падати біля нашого будинку. Останню ніч ми провели в підвалі, потім плюнули на все та й поїхали.
Виїхали ми восьмого квітня. Якраз був обстріл, і поки машина була ціла, вскочили в неї та рушили: чоловік, я і свекруха. Доїхали до Павлограда, тут нас прихистили. Так і живемо – то на одній квартирі, то на другій. Війна дуже згуртувала нашу сім’ю. Ми стали рідніші, ніж були.
Та ми досі не оговталися від шоку. У такому віці залишитися без даху над головою - це жахливо.
Моя думка така – війна скоро завершиться. Україна мусить перемогти. Ми дуже цього чекаємо і хочемо додому. Знаю, що наш будинок ще стоїть, хоча й без вікон.
