Мені 52 роки. Я з сім’єю живу в місті Охтирка Сумської області. 

Вранці 24 лютого ми почули три вибухи, але не зрозуміли, що відбувалося. Я сходила на роботу, а коли поверталася, знайомі сказали, щоб я поспішала, бо в місто вже заїхали росіяни. Я забігла в магазин по продукти. Коли дійшла, моя черга, почалася стрілянина. Я встигла розрахуватися. Чоловік відвіз мене додому. Ми живемо в приватному будинку з великим підвалом. До нас перебралися родичі та колеги. Усього було п’ятнадцять осіб разом з нами. Роз’їхалися восьмого березня. 

Наш будинок розташований поблизу військової частини й ТЕЦ, тому нас постійно бомбили. Ми облаштували підвал і ночували в ньому. Вмикали обігрівач. Спали в теплих костюмах, верхньому одязі, шапках і зимовому взутті. Вдень виходили готувати їсти. Одна дівчинка взагалі не виходила з підвалу, бо боялася. 

Якось чоловіки вийшли, щоб викачати каналізацію. Коли вони працювали, розпочався обстріл. Вони встигли забігти в будинок. Як повернулися на вулицю, побачили в даху гаража великий осколок, а біля нашого садка –  загиблих дівчину і чоловіка.

Під час авіаударів було таке враження, що будинок підстрибував. Все тряслося. Було дуже страшно. Ми всі були на пігулках: в одних тиск підіймався, в інших починалася істерика. 

Через обстріли ми не могли ходити до магазину. Харчувалися консервацією, картоплею. Варили суп. На щастя, за тиждень до війни купили десять кілограмів борошна, тому мали змогу пекти хліб. Коли не було прильотів, знайомі принесли сало й ковбасу. Віддали безкоштовно. Це нас здивувало. Сусіди, коли побачили, скільки у нас людей, поділилися хлібом і м’ясом. Це було дуже приємно. Ми й самі ділилися продуктами, які мали. 

Ми живемо надією на нашу перемогу, віримо в краще. Мені хочеться, щоб усе було, як раніше. Щоб я встала й пішла на роботу, а мама, тітка й дитина займалися своїми справами. Щоб на вихідних можна було піти в гості або поїхати кудись.