Я з міста Мар’їнки Донецької області. 24 лютого мені зателефонував син, сказав: «Тату, ти дивився телевізор?». Я відповів: «Ні». А він: «Війна почалася». Я не повірив. 

У нас війна вже дев’ять років, тож для нас це не новина - зненацька вона нас не застала. На жаль, зараз міста вже немає.

З початку війни повномасштабної не було води, хліба. Поруч з нами Красногорівка - туди їздили набирати воду, хліб привозили. За ним черга стояла. Ми виїхали звідти в березні. Нас вистачило на місяць під обстрілами. Потім я вивіз маму 82-річну, поки була можливість, бо вона майже не ходяча. Ми виїхали в Курахове, пожили три місяці. Побачили пусті полиці в АТБ і поїхали в Запоріжжя.

Не можу сказати, що буде все добре навіть після нашої перемоги. Потрібен час, щоб відновити всі підприємства, шахти. На все потрібно гроші, час, люди – мені незрозуміло, де все це брати.