24 лютого я на роботі була. Зранку зателефонував син і каже: «Мама, можна до тебе дітей завезти, бо війна почалася?». Так і почалося.

Ми з чоловіком сиділи вдома. Староста попросила допомогти видавати гуманітарку. Тож, до вересня нас було в селі 77 чоловік. Потім, коли почалися дуже сильні прильоти, люди потікали. Хіба можна так жити? Все шокує, всі обстріли.

Важко було виїхати, бо мости розбиті, але ми виїхали.

Діти в Запоріжжі працюють, у мене один син інвалід, а другий - при владі. Чоловік мій загинув. У Запоріжжі також прильоти, то я вже не боюсь: і не таке бачила. Боюсь, щоб моїх дітей і онуків не зачепило, а я вже якось переживу.

Якби швидше війна закінчилась, бо люди не витримують. Треба щось робити. Весь світ не може зупинити тих росіян.