Марія Кирилова, 9 клас, Запорізька гімназія №28 Запорізької міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Біруля Галина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Часто життя здається нам чимось звичним та монотонним, чимось, що є і буде в кожного. Ми прокидаємося, поспішаємо в школу або на роботу, будуємо плани на майбутнє та думаємо про нього, навіть не замислюємося, як легко все може змінитись. Для мене все так сталось 24 лютого 2022 року, коли я почула перші у своєму житті вибухи. Почалась війна. Та сама, яка не лише зруйнувала міста та села, але й понівечила душу кожного українця, пройшла крізь неї. Для моєї родини ця війна також стала подією, яка змінила все.

Після смерті батька в жовтні 2021 року я часто жила в будинку моєї сестри та її чоловіка Олексія, оскільки сама почувалася самотньою в нашій квартирі, бо мама працювала цілий день. З ними мені було весело: ми дивились фільми та серіали, грали в ігри, готували, прибирали, гуляли. Їх будинок завжди був сповнений теплом, сміхом та затишком. Вони були чудовою родиною, зі своїми планами та мріями на майбутнє. Але війна нікого не питає дозволу – вона приходить без попередження, виламує двері у твоє життя та вбиває найдорожчих людей.

Зранку 24 лютого я прокинулась пізніше, ніж зазвичай. Був четвер, тому я здивувалась, чому сестра не розбудила мене до школи. Чесно, я не пам’ятаю, що вона відповіла на моє питання: «Що сталось? Чому мені не треба йти до школи?». Та й не дуже хочеться згадувати. Досі моїм найзаповітнішим бажанням залишається забути той день, як нічний кошмар.

Чоловік сестри ще о 5 ранку, тільки-но ворог ступив на нашу землю, поїхав з Якимівки в Мелітополь до військкомату. Вже звідти його відразу відправили в іншу частину Запорізької області. Того дня мама була в Запоріжжі: лежала в лікарні. Тому всі швидко поїхали до неї, поки ще туди можна було потрапити. Мені тоді тільки-но виповнилось 12 років, і я, напевно,  не знала й не розуміла, що ця війна не на один-два дні, а продовжуватиметься роками. Я чула, як пролітають один за одним літаки. Було дуже страшно. Через декілька годин мама приїхала додому, прийшла бабуся та сестра зі своєю родиною. Тепер всі ми були разом, і вже мені не було так страшно.

Потім зник зв’язок, електроенергія, вода, інтернет. Зникло все. Нас від’єднали від звичного нам життя. Тільки зараз я розумію, що в таких умовах ми виживали цілий місяць. Тоді для мене він здавався вічністю. Найбільше я хотіла, щоб можна було нормально попрати речі, сходити погуляти з подругою, пограти в ігри з родиною, з’їздити в мелітопольський кінотеатр. Я хотіла, щоб все було як раніше.

Найбільше мені запам’яталось, як вулицею їхали танки, навколо все вибухало. Я плакала, тому що не хотіла помирати, бо знала, що не зможу просто відродитись, як у відеогрі. Думала, що це кінець, і я більше ніколи не побачу свого собаку, родину, школу і свій дім. Мама намагалась мене заспокоїти і говорила, що все буде добре, що цей жах скоро скінчиться. Я неймовірно вдячна їй та сестрі за те, що вони тоді підтримували мене, дозволяли грати у настільні ігри навіть тоді, коли єдиним джерелом світла були свічки. Завдяки їм я легше перенесла ввесь цей жах.

Якось, коли на годину з’явився зв’язок, в сестри задзвонив телефон. Вона почула найстрашніше: той, на кого ми всі так чекали, за кого хвилювались, її чоловік Олексій загинув під Василівкою, захищаючи свою Батьківщину та родину. Він загинув героєм.

У той день у всіх нас згасло світло в очах, особливо в сестри. Ми його безмежно любили й молились кожен день, щоб він написав або подзвонив, щоб сказав, що все добре й скоро повернеться додому. Я Олексія пам’ятаю ще з дитячих років, як ми всі разом ходили гуляти, коли вони з сестрою ще були підлітками. Він був чудовою людиною, чудовим батьком та чоловіком. Я завжди пам’ятатиму той день, коли війна забрала його.

За місяць в Якимівці вже було нестерпно знаходитись, і ми виїхали до Запоріжжя. Мені боляче було дивитись на те, як всі наші знайомі та друзі радіють новій владі. Я їх тоді не розуміла, не розумію і зараз. Наша родина не змогла жити в окупованому місті і товаришувати з окупантами, тому що ми їх ненавиділи. Ми залишились українцями, відданими патріотами своєї Батьківщини. Там, в Якимівці,  залишилося все дороге нашому серцю - все що в нас було. Особливо важко мені було прощатися з собакою, найвеселішим, найдобрішим та найкращим у цілому світі, пітбулем Жорою, якого ми не змогли взяти з собою. Мені здається,  він думає, що ми його покинули, і від цього моє серце крається від болю. Я все ще маю надію, що Жора доживе до кінця війни та згадає мене, коли ми повернемось додому, що я знову побачу, як він крутить хвостиком та радіє, коли біжить до мене.

Зараз мені не дає спокою думка, чи побуваю я коли-небудь ще на могилі батька та Олексія. І тому маю найзаповітнішу мрію, що моє місто звільнять і все ж таки я повернусь у рідну Якимівку. У Запоріжжі нам добре, але дуже хочеться додому, ходити до рідної школи. І хоч моя мала батьківщина знаходиться відносно близько, але здається, що між нами тисячі кілометрів.

Моя родина робить все для того, щоб наблизити перемогу. Мама займається волонтерством, а також працює в лікарні, допомагає пораненим військовим та постраждалим від війни. Сестра також волонтерить та отримує другу освіту – військовий психолог, оскільки хоче допомагати військовим та їхнім родинам, підтримувати їх та давати надію на краще майбутнє.

Щодо мене, то я відмінниця, брала участь і перемагала у багатьох районних та обласних предметних олімпіадах й конкурсах. Скоро я закінчу 9 клас та, сподіваюсь, вступити до «Запорізького фахового коледжу комп’ютерних технологій» на спеціальність «Інформаційні технології та програмування». Батько завжди мріяв, щоб я стала програмістом. Думаю, він пишався б мною.

Я щиро вдячна своїй мамі! Якби не її підтримка, я б не досягла всього цього. Дякую, мамо.

Ця війна, звісно, змінила мою родину, але не зламала. Ми не опускаємо руки. Я впевнена, що мій батько та чоловік моєї сестри не хотіли б цього. Ми живемо, навчаємось та працюємо далі заради всіх, хто потребує підтримки й допомоги, заради світлого й вільного майбутнього України!