Барановський Максим, 9 клас, Циблівський ліцей Циблівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карнарук Людмила Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайний на перший погляд день 24 лютого 2022 року перетворився на біль, страждання та переживання для кожного жителя України.

Я прокинувся о 07:15 та почав збиратись до школи. Але помітив, що мої рідні були схвильовані та збентежені. Мій спокій порушило те, що мої батьки переглядали новини по телебаченню та в соціальних мережах, що зазвичай їм було не властиво, в такий ранній час. Я поцікавився, що сталось. У відповідь пролунала найстрашніша фраза мого життя: «Почалась війна! Школа відміняється».

Не можна передати словами ті емоції, які я відчув в цей момент. В моїх думках постало безліч риторичних питань: чому? з ким? за що? в XXI столітті?

Але найбільше мене шокувало те, що на нашу країну напала росія. Адже в минулому російський народ був братерським, по відношенню до України. Ці та багато інших питань залишились для нас без відповіді.

По інструкціям з телебачення ми зібрали тривожну валізку, в якій були найнеобхідніші речі, ліки, документи та мінімальний запас продуктів тривалого зберігання. Зробили запас питної води. В магазинах були величезні черги, полиці були напівспустошені, а ціни зростали з кожним днем.

В першу добу війни нас сильно налякали літаки, які низько кружляли над нашим селом. Тоді ми вирішили, що безпечним місцем в нашій квартирі є ванна кімната. Туди ми ховались щоразу, коли чули звук літака.

Пізніше, коли стали сповіщати про повітряну тривогу через телебачення, соціальні мережі та месенджери, ми почали спускатись до підвалу нашого будинку, вважаючи це місце найбезпечнішим. Враховуючи, що це був зимовий період, ми віднесли в підвал теплі речі та ковдри, консерви та питну воду, організували місця для сидіння, віднісши туди стільці та лавки.

Кожної ночі ми спали в одязі, щоб швидше спуститись в підвал при оголошенні повітряної тривоги. Мій молодший братик, якому на той час було 4 роки, неодноразово спав у підвалі на руках мами чи тата, а одного разу йому облаштували місце для спання на дитячих санчатах і маленькому стільчику. Його сплячий вигляд викликав у мене почуття жалю та співчуття, бо він маленький і йому потрібні комфортні та затишні умови для життя.

І ось 28 лютого настав той день, на який я чекав весь рік — мій День народження. Для мене він видався найбільш сумним. Тому що навіть мої близькі родичі не змогли бути присутніми на ньому в цей день через війну.

Багато хто з моїх друзів та знайомих виїхали за кордон в пошуках безпечного місця для проживання. Я зі своєю родиною залишився вдома, в своєму рідному селі. Але невдовзі ми почали розмірковувати про те, чи правильно вчинили, оскільки з кожним днем все більше території Київської області опинялося під окупацією російських військ. Приблизна відстань від окупантів до нас становила 60 км.

Мені найбільш не хотілося, щоб моє село опинилось в окупації. Так, для захисту нашого села була створена територіальна оборона.

Навчання в школі перейшло на дистанційну форму. Наступний навчальний рік був у звичній формі навчання, але як і зараз, під час повітряної тривоги учні нашої школи ідуть до бомбосховища.

Дуже сильно російські війська обстрілювали міста та інші населені пункти, створювали справжній геноцид населення. Почалися відключення світла через обстріли. У мене на вулиці 4 години світло було, інші 4 — не було. Спочатку було не звично, але згодом звикли.

Всі вже адаптувались до цієї війни, знають, що потрібно робити у разі повітряної тривоги та в інших небезпечних ситуаціях.

Моїй родині та мені пощастило, що ми проживаємо в тихому, спокійному селі. Пощастило, що ми не бачили справжню війну. Шкода тих людей, які залишились без домівки, які під окупацією, шкода дітей, які залишились без батьків та рідних.

Найголовніше бажання, одне на всіх — щоб скоріше закінчилась жорстока та кровопролитна війна, щоб настав мир і перемога.