Кабанов Кирило, вчитель, Одеський ліцей № 100 Одеської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – жахлива фраза, яка стала нашою реальністю. Зараз наше життя поділилося на 2 частини: до 24 лютого 2022 року і після… Події, які мають місце в Україні останні більш ніж два з половиною роки прийнято називати широкомасштабним вторгненням російської федерації. Але для мене особисто — ця війна розпочалася 10 років тому з початком агресії рф в Донецькій області.

Мені було 13 років, коли у моєму місті на півночі Донеччини — Дружківці з’явилися озброєні люди, підтримувані російською федерацією.

З квітня 2014 року і до звільнення українськими військовими у липні того ж року, місто знаходилося під контролем окупаційної адміністрації. Незважаючи на те, що частина місцевих жителів ставилася до подібної ситуації нейтрально або відверто підтримувала дії загарбників, мешканці зі свідомою проукраїнською позицією ставали на захист українського прапора в місті. Про одну з таких особистостей я би хотів розповісти детальніше…

Анатолій Водолазький — саме він 22 травня 2014 року вийшов у центр міста на одиночний пікет з українським прапором.

Неважко здогадатися, що в умовах російської окупації ця акція тривала недовго, за 10 хвилин його забрали озброєні люди — як пізніше з’ясувалося, до катівні, яку облаштували в м. Краматорськ. Приблизно добу Анатолій провів у нестерпних умовах, де його били та катували і лише чудом не вбили. Пан Водолазький для мене є символом незламності, його сміливість та рішучість стали прикладом для багатьох дружківчан, які зараз обороняють Україну від російської навали.

На згадку про цей акт непокори, кожного року у той самий день Анатолій Данилович приходить до центральної площі, але тепер є одна характерна відмінність: він не один — разом з ним небайдужі жителі Дружківки та сусідніх міст. На жаль, лише формально, а не офіційно цей день вважають днем честі.

Дотепер у Дружківці живуть мої батьки. Завдяки ЗСУ місто знаходиться під контролем України, попри обстріли живе і плекає надію, що події 2014 року не повторяться. Місто зі славетною історією та видатними діячами всеукраїнського масштабу, на кшталт відомого правозахисника і дисидента Олекси Тихого, виборює своє право на мирне небо.

Велика кількість добровольців з Дружківки, які боронять Україну ще з 2014 року і з перших днів лютого 2022 року, вкотре розвінчують міф про очікування так званого «русского міра».

За ці 10 років змінився і я. Від підлітка, який не розумів, що відбувається — до вчителя історії, який щоразу на уроках історії розповідає учням, що росія завжди проводила таку політику відносно України, починаючи з XVII століття. Нестерпно спостерігати за тим, як країна-агресор майже щодня знищує українські міста, гинуть цивільні, а на передовій ми втрачаємо кращих з кращих.

Людині властиво звикати до всього, але звикати до війни — найгірше, що можна уявити.

Раз за разом ми чуємо сигнали повітряної тривоги, знаходимо в собі силу боротися, навіть коли здається, що це неможливо. Мені як вчителю доводиться спостерігати за важким емоційним станом дітей, які точно не заслуговують на таке дитинство. Ворог не має відчувати нашу слабкість, тож маємо бути гідними у цій цивілізаційній боротьбі.

Аналізуючи уроки минулого, маємо засвоїти найважливіший: наша звитяга над агресором можлива лише, якщо ми будемо об’єднаними перед обличчям нашого спільного ворога. Маємо пам’ятати, що росія здавна користується принципом «поділяй і володарюй», але цього разу двоголовий орел має нарешті засвоїти, що Україна — суверенна держава і все, що нас пов’язує — це лише кордон.

Я вже зазначав, що лютий 2022 року змінив наше життя назавжди. Кожен із нас робив свій вибір. Я з розумінням ставлюся до кожного — тільки, якщо цей вибір не шкодить інтересам нашої держави. Свою місію я вбачаю у вихованні свідомих громадян своєї держави, покоління тих, кому після перемоги відбудовувати Україну.

Повертаючись до основної теми цього есе, хочу зазначити, що шлях кожного із нас під час цієї війни — різний, але пройти ми його можемо лише підтримуючи ЗСУ, а вони боронитимуть нас. Людство знає багато військових конфліктів, але дотепер не знайдено універсального рецепту, інструкції як себе поводити в таких умовах… Головне, на мій погляд — не зневіритися і тримати в тонусі своє ментальне здоров’я, бо часто наші емоції заважають прийняти правильне рішення.

Слава Україні!