Історія жінки, яка ледь врятувала маленького сина від того жаху, що відбувався у Маріуполі, і яка втратила все, що у неї було у житті – дім, друзів, місто…
24 лютого цього року я запам’ятаю на все життя! Ми жили на лівому березі Маріуполя. Я прокинулася від дуже гучного вибуху десь о 5 ранку, дуже злякалася і побігла в кімнату, де спав мій син Платон семі років. Дякуючи Богу, він міцно спав і не прокинувся. Скло у вікнах тремтіло, на машинах на вулиці грали сигналізації. Впало недалеко від нас. Я пам’ятаю, як я зайшла в телеграм і побачила, що вибухи були по всій Україні і нам оголосили спецоперацію.
Я мама, яка сама виховує дитину. Місяць ми ховалися у бомбосховищі старої школи у холоді, без світла, води та їжі, без будь-яких комунікацій та зв’язку. Ці 4 тижні були найгіршими в моєму житті! В мене вже майже опустилися руки, надія згасала. Слів висловити все те, що ми відчували, просто не існує. Антисанітарія, темрява, холод, страх, нелюдські умови існування та суцільна ненависть… Коли ми сиділи в бомбосховищі, мені нічим було помити навіть руки. Ми збирали сніг з автівок, які стояли біля школи. У нас був один літр води на день на чотирьох дорослих і мого сина! Ми пили воду, яку злили вдома з водонагрівача.
Мене з дитиною розшукували мої друзі та родичі з інших міст. Після того як в наш дім 1 березня о 5 годині ранку прилетіла ракета, в нас вибило всі вікна і відірвало балкон.
Як тільки закінчилася комендантська година, ми побігли ховатися в бомбосховище старої школи. Я тоді з собою взяла пакет з їжею, трохи речей перевдягнутися дитині і мат, щоб спати йому було зручніше.
Нас постійно обстрілювали із землі, моря, неба, «градами», фосфорними бомбами, а 19 березня на нашу школу, де ми ховалися, скинули авіабомбу!
Це наш другий день народження, бо люди, які були з нами, дуже постраждали. Нас врятувало правило двох стін, які були між вулицею і нами, і то вони тріснули! Це все було в повній темряві, мені на голову падали цеглини, очі засипало вапняним пилом, дихати не було чим, крики дітей, паніка. Платон дуже злякався і кричав! Це було пекло!
Ми втратили все: дім, роботу, машину, друзів, абсолютно все, у нас вкрали всі мрії!
Всі 30 років життя вмістилися в один рюкзак… Не повірите, але це не просто слова – ми бігли лише в тому, що було на нас одягнене, а за спиною – рюкзак з паспортами.
Ми бігли замінованою вулицею, яка обстрілювалася снайперами, падали на землю, вставали і знову бігли.
Потім чеченці автобусами вивозили нас на територію «ДНР» спочатку в Новоазовськ, а наступного дня повезли на фільтрацію в Старобешево. Мене з дитиною викликали на фільтрацію о першій годині ночі, і поки знімали мої відбитки пальців, він спав у них на лавці в РОВД.
Вранці нас відвезли на митницю, потім Таганрог, залізничний вокзал — ешелон біженців, який привіз мене з дитиною в Мічурінськ Тамбовської області. Звідти за останні гроші ми дісталися до Пітера, а з Пітера автобусом до Таллінна. Потім були Рига і Варшава. Три тижні скитань та сну на вокзалах.
З Варшави волонтери допомогли нам дістатися до Нідерландів.
Зараз ми в безпеці, але мені досі сняться вибухи, вогонь, голод і трупи…
А Платон малює те, що відбувалося в Маріуполі, і каже, що в голові постійно звук літака.
Коли закінчиться війна, багато людей захочуть повернуться до себе додому, у своє ліжко. А у нас немає дому… Ми втратили все, що так довго заробляли і накопичували роками, відмовляли собі і дитині, втратили в одну мить! У нас взагалі немає ніяких речей, тільки ті, в яких ми були в бомбосховищі.
Нічого немає, навіть моїх дитячих фото, все залишилось дома, а дома немає, бо його стерли з лиця землі.
