Омельченко Ірина

9 клас, Берестівська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. Берестівської сільської ради Бердянського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Омельченко Наталя Василівна

Конкурс есе "Чому бути українкою – це моя суперсила"

Дорога життя – це той шлях, який обирає людина в складній ситуацій, або єдиний маршрут, який залишився, щоб вижити та мати шанс на майбутнє.

"Дорога життя" – сьогодні так називають виїзд із окупованої території Запорізької області на підконтрольну Україні. Це відстань із міста Василівки до Запоріжжя. Цей шлях у мирний час долали за менш ніж годину. Тепер люди стоять у величезних чергах у колоні, очікуючи на славнозвісні "списки" окупантів, тижні, а то й місяці. Кожен із них розуміє, що зараз їхня доля повністю залежить від окупантів, для яких не існує жодних правил. Налякані, розгублені, безпорадні, біженці все ж таки знаходять у собі сили жити далі: готують їжу на вогнищі, ночують в автівках, навіть запрошують у своє тимчасове помешкання тих, кому ніде спати, діляться ліками, водою. Так, вони біженці, які тікають із своїх домівок, лишають все, що наживали роками, бо проклята війна «вилізла» з телевізора і постукала в двері кожного з них. Для них зараз відбувається реальне випробовування — настільки вони готові подолати в собі цей вбивчий коктейль зі страху та відчаю і продовжувати жити далі. Але жити вже не так, як раніше, треба вчитися жити однією миттю, навіть не одним днем. Треба вчитися усвідомлювати, що завтра уже може не настати.

Можна лягти спати, але не прокинутись уранці, можна піти на роботу, але не дійти до неї, приготувати вечерю, але не встигнути з'їсти її, можна готуватися до дня народження, а потрапити на похорон...

Новини з фронту, з обстріляних міст, повідомлення про смерть близьких, друзів - це психологічне пекло, в якому ми зараз постійно живемо…

Ці "кола пекла" пройшла і моя родина. Але я бачила, що сил пережити жахливі умови, холод, психологічний тиск окупантів там людям надавала віра в те, що невдовзі вони приїдуть на підконтрольну Україні територію. Саме заради цього вони відмовилися від своїх рідних домівок, матеріальних благ, заради цього вирушили в дорогу, ризикуючи власним життям, життям своїх дітей, стареньких батьків, яких не лишили на поталу ворогу. Їхня незламність духу, вміння лишатися людяними в нелюдських обставинах додавали сили багатьом тим, хто відчував себе безпорадним, розбитим, морально знищеним. Саме це робить нас, українців, непереможними.

Кажуть, війна робить людей жорстокими. Можливо. Але я з упевненістю хочу сказати, що ця війна зробила нас сильними та безстрашними. Адже безстрашність і хоробрість — це не тільки тоді, коли не страшно, а й тоді, коли попри цей страх ти не здаєшся, віриш в Перемогу.

Звірства окупантів зробили нас дужими та відважними.

Ми відчуваємо лють за кожну вбиту дитину, за кожну понівечену долю, за кожне сплюндроване місто, за кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили. Нас поливають градами, криють ракетами, чавлять танками, ґвалтують, а ми стоїмо.

Нас лякають ядерною кнопкою, а ми донатимо на ЗСУ і твердо віримо, що переможемо.

Так, ми переможемо, бо обрали шлях боротьби за найцінніше, що є в людства, – свободу та мир. А ними в жодному разі не можна поступатися. Ще ніколи ми не відчували свободу так гостро, як зараз. Ще ніколи ми не прагнули її так сильно, як тепер. Беззахисну, вразливу і таку бажану свободу. Ми готові йти до кінця за свою землю, не віддамо нікому ні сантиметра. Ми не може залишити своїх людей, де б вони не були — в Сватовому, Криму, Маріуполі чи Мелітополі.

Україна переможе. І для мене це не віра чи надія, це — упевненість, бо моя держава обрала життя і рухається в життя. А мій народ - нація нескорених. Це люди сильної волі, міцного характеру, впевнені у собі, справжні патріоти України.

Сьогодні ми демонструємо на весь світ, як треба боронити та любити свою Батьківщину, бо в наших серцях дух свободи, невичерпної любові до рідної України, бо ми єдині в прагненні здобути мирне щасливе майбутнє для свого народу.

Я пишаюся тим, що маю горде ім’я — українка!