Базовод Дар'я
11 клас, Качкарівський заклад повної загальної середньої освіти
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лазаренко Олена Володимирівна
Конкурс есе "Війна. Моя історія"
Неможливо сказати, коли війна почалася саме для мене. Згадую 2014: мені сім, перший клас, рідна школа, вільна Херсонщина. Тоді про війну чула тільки на уроках і новинах. Мене не виховували з почуттям патріотизму, в мене вдома не говорили про війну. Час спливав, я росла нічого не знаючи про політичну ситуацію, лише про окупацію Криму і якихось незрозумілих зелених чоловічків. У п'ятому класі в моєму щоденнику з'являється новий предмет: російська мова, і ніхто не міг відповісти: навіщо вчити мову ворога, коли війна триває вже чотири роки. На уроках зарубіжної літератури ми вчили російську класику, я споживала нав'язану нам культуру сотнями сторінок, все здавалось таким невинним та цікавим. Мабуть, з цього моменту і треба почати мою воєнну історію...
Весь час, до повномасштабного вторгнення, я добре знала і розуміла, як люблю свою країну, ми - її корінні жителі, громадяни Херсонщини. Двадцять третього лютого, збираючись до школи, ввечері отримую повідомлення: " 5-11 класи виходять на навчання з понеділка». Новини кричали: "Президент України вводить надзвичайний стан на 30 діб".
Двадцять четвертого лютого мій крихітний Республіканець прокинувся від вибухів. Так і залишилась висіти спідниця, так і лежать зошити з нікому непотрібною домашньою роботою. Вже на наступний день полиці єдиного магазину були порожні, вода з матрацами спущені в підвали.
У моєї родини не було паніки, ми точно знали, що залишаємося, це наш дім, наша країна. Дев'ятий клас закінчила без Інтернету, передаючи листочки вчителям. Влітку познайомилися з обшуками, автоматами, колонами БТР і страхом за життя своє, рідних, друзів, знайомих.
Окупанти заселялися у порожні будинки, грабували, відбирали телефони, а ми сиділи, закрившись вдома. От тоді я остаточно зненавиділа їхню мову, культуру і все з ними пов'язане.
Далі ставало все гірше, становище людей в окупації було нестерпним, ми на власній шкірі відчули весь їх "російський світ». Попри це жили далі і духом не падали, знаючи, ось - ось прийдуть блакитно - жовті прапори. У вересні 2022 року ЗСУ починають все ближче підходити до наших окупованих сіл, чуємо прильоти по скупченню росіян.В листопаді, нарешті, знову стаємо вільними, але не повністю ...
Після звільнення, з окупованого лівого берега, починаються обстріли. Якихось п'ять кілометрів по річці нас відділять від них. У грудні моє село зазнає страшного удару по житловим будинкам, гине чоловік, жінку поранено. Страх, паніка, нерозуміння, що робити далі? Біль за людей, яких знала все життя. Потім були підвали по кілька разів на день і острах лягати спати.
Виїзд на Захід України, постійний стрес через всю незрозумілість ситуації, повідомлення кожного ранку: "Як пройшла ніч? Все добре?" Через надзвичайний страх за життя друзів, які залишились там, вдома, ще ненадовго.
Минуло вже десять місяців з того дня, як я бачила свій дім, життя змінилось кардинально, з'явилися нові цілі та мрії, поповнилися списки руйнацій рідного села.
Я навчилася жити моментом, не відкладати на потім, бо ефемерне потім - може не настати.
На даний момент, у мене є мрія вступити на журналістику, подарувати Україні бодай крихту правди і справедливості, нести ідеї українського, заговорити так, щоб чули всі. Живу з надзвичайною вірою в нашу державу, але пам'ятаю: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо , і ніхто з нас не зробить нації, коли самі нацією не схочемо бути ".
