Я з Василівки Запорізької області. Життя у мене було добрим до війни.
Коли війна почалася, це був жах. Бомбили страшенно. По дворах росіяни ходили, допитували. Ми тому й поїхали, бо неможливо жити там, на окупованих територіях. До того ж, там ліки або дуже дорогі, або їх нема. Хорошого там нічого нема.
Зараз я у Запоріжжі. Нам допомагали фонди різні. Пенсія в мене невелика, але іншого виходу зараз немає. Вдома майно залишилося, батьки - у Василівці в окупації. Але надіємося, що скоро місто буде знову нашим.
У Василівці батьки і брат, з ними спілкуватися майже немає можливості. Рідко дзвонять, та й то – зв'язок пропадає. Батьки вже старі, не схотіли нікуди їхати. Вони вже стільки всього пережили!
Але я теж не зразу виїхав. Спочатку був там, а потім поїхав у Запоріжжя до сестри. Нас не випускали, і обстріли були страшенні. Але ми так вирішили, і назад дороги не було. Не дуже було комфортно, але все вже позаду, і не хочеться про це думати.
Мене шокують обстріли і те, що батькам не можу нічим допомогти. Медикаменти чи ще щось необхідне купяю й передаю. Зараз туди не заїдеш. А якщо заїдеш, то важко виїхати. Я радий був би навідатися до батьків, але немає можливості. Шокує цей безлад.
На мою думку, війна закінчиться скоро, тому що наші війська вже відбивають території українські. Це радує, і мені б хотілося, щоб вона закінчилася швидше.
