Тетяна Анатоліївна втратила житло у Сєвєродонецьку, але попри все вона хоче повернутись додому

Мені 32 роки. Я з Луганської області, місто Сєвєродонецьк. Житла у мене немає, роботу також втратила.

У перший день війни у нас лунали вибухи, але ми все одно ще ходили на роботу. 

Ми три тижні були в бомбосховищі, а потім виїхали власним транспортом у Дніпро. Перебуваємо зараз тут.

В дорозі було чутно обстріли, було страшно їхати.

Ми не зіткнулися з гуманітарною катастрофою. Нам вистачало усього, працювало декілька магазинів, тільки аптеки були зачинені. Потім уже не стало води, світла, і зв'язок був поганий.

Шокувало, що росіяни стріляли по житловим будинкам. У нас сигналів тривоги не було, нас могли в будь-який момент обстрілювати. 

У Дніпрі нас добре прийняли, ми оплачуємо квартиру. Я знайшла тут роботу, нам допомагають, дають продуктові набори. Я банківський працівник, але зараз працюю не за спеціальністю.

Можливо, війна закінчиться до кінця року. Мрію, щоб люди повернулися до своїх домівок, якщо вони залишилися, або відбудували, у кого їх не стало. У мене, наприклад, житло частково згоріло.