Мені 25 років, проживала з мамою і татом в селі Федорівка Пологівського району. Прокинулися о п’ятій ранку від того, що до нашого села заїжджали колони російські. Коли вийшли на вулицю й побачили ці колони, ми відразу почали збирати речі. Не розуміли, що робити далі. 

Ми побачили ці колони і російські прапори, танки, дула автоматів, якихось хлопців не нашої національності. Це все дуже страшно:  розуміти, що на нашій території чужинці. 

На другий день прийшли російські солдати і наказали покинути будинок, бо вони тут будуть жити. Так було з нами і з сусідами. Потім нам сказали, що з дому все винесли і авто забрали.

Ми поїхали спочатку до бабусі, там переночували три ночі і вирішили виїхати. Це було в перші дні війни - тоді ще був тільки один російський блок пост. Ми виїхали вчасно, бо ще тоді не бачили знущань ніяких. 

Тяжко, бо з будинку все винесли - нічого не залишилося. Наразі в селі уже багато будинків зайнято, і кожен день заселяються. Тому повертатися будемо тільки коли відіб’ють. У Федорівці зараз гуманітарна катастрофа, майже всі виїхали, тільки похилого віку селяни залишилися. Є люди, які мають пропуски і їздять туди. То ми передаємо нашій бабусі ліки. Там же ніякої допомоги немає.

Дуже тяжко у фінансовому плані. Квартири дуже дорогі у Запоріжжі, на роботу дуже складно влаштуватися, і взагалі морально складно, бо не знаєш, чого очікувати.

Я не знаю коли закінчиться війна, але мені хочеться, щоб наші хлопці якомога швидше вигнали цю наволоч з нашої землі.